Розділ 3. Геометрія темряви

Темрява у квартирі була не просто відсутністю світла. Тієї ночі вона здавалася Давіду щільною, майже матеріальною субстанцією, що повільно заповнювала кожен куток, осідала на книжкових полицях, огортала холодом стоси креслярського паперу й безжально витісняла з приміщення залишки кисню. Дощ за вікном не вщухав. Він перетворився на монотонну, виснажливу стіну води, яка з глухим, ритмічним стукотом била по жерстяних підвіконнях старої житомирської «сталінки». Цей звук, зазвичай заспокійливий і затишний, зараз діяв як метроном, що відраховував секунди до чогось невідворотного.

Давід продовжував сидіти в глибокому кріслі, не змінюючи пози. Його права рука мертвою хваткою стискала важку лінійку з ванадієвої сталі. Метал давно нагрівся від тепла його долоні, але продовжував здаватися чужорідним, жорстоким предметом у цих стінах. Архітектор, чиє життя до сьогоднішнього ранку складалося виключно зі строгих пропорцій, ідеально вивірених ліній та гармонії простору, тепер намагався виміряти зовсім інше — власну здатність до насильства. Він ніколи не бився на вулицях. Його конфлікти завжди вирішувалися аргументами, кресленнями або, в крайньому разі, зневажливим мовчанням. Але зараз, вслухаючись у густу тишу власного передпокою, він розумів: якщо ті, про кого говорила Юліана, прийдуть, слова не матимуть жодної ваги. Світ, що стояв за цими людьми, не розумів мови логіки. Він розумів лише мову сили, страху і болю.

Кожна година розтягувалася у нескінченність, перетворюючись на тягучу, в’язку смолу. О тьмяному світлі, що падало з вулиці крізь прочинені жалюзі, Давід спостерігав, як тіні від гілок старого каштана малюють на шпалерах химерні, рухливі візерунки. Вони нагадували тонкі, гачковаті пальці, що намагалися дотягнутися до дверей спальні, де лежала дівчина.

Близько другої ночі з кімнати почувся глухий стогін. Потім звук падіння чогось м'якого.

Давід миттєво підвівся, відклавши лінійку на стіл, і майже безшумно, напружуючи кожен м'яз, рушив до спальні. У кімнаті панував важкий, задушливий запах хворобливого поту і специфічної хімічної гіркоти, яку людське тіло відчайдушно намагалося вивести крізь пори шкіри.

Юліана лежала на підлозі, наполовину стягнувши за собою ковдру. Лихоманка повернулася з новою, нищівною силою. Її тіло вигиналося дугою в страшних, неконтрольованих судомах, п’ятки з глухим стукотом били по дубовому паркету, а голова безвольно смикалася з боку в бік. Вона була повністю мокрою, ніби її щойно витягли з крижаної води. Її дихання нагадувало свист пошкодженого клапана.

Він опустився на коліна, обережно підсунув руки під її спину і спробував підняти на ліжко. Але зараз вона не здавалася легкою. Її м'язи були напружені до стану каменю, тіло пручалося будь-якому дотику, сприймаючи його як нове джерело болю.

— Пусти... пусти... воно пече... — задихаючись, лепетала вона, не розплющуючи очей. Її голос був зірваний, хрипкий, перетворений на сухий шелест. — Не треба... я віддам... я все віддам...

— Юлю, це я. Це Давід, — він намагався говорити максимально низьким, заспокійливим тоном, фіксуючи її плечі, щоб вона не розбила голову об ніжку ліжка. — Ти в безпеці. Нікого тут немає.

Але вона його не чула. Її свідомість була далеко звідси, замкнена у найтемніших лабіринтах абстиненції, де реальність змішалася з галюцинаціями. Вона вчепилася брудними, обламаними нігтями в його зап'ястя, залишаючи на шкірі глибокі криваві подряпини, і раптом широко розплющила очі. У темряві її зіниці здавалися двома чорними дірами, що поглинали залишки світла.

— Він приїде... — прошепотіла вона в якомусь дикому, священному жаху, дивлячись крізь Давіда на порожню стіну. — Він уже тут... Синя машина... старий синій «Опель Тігра» п'ятого року... він завжди на ньому приїжджає... стоїть під вікнами і дивиться... Ігор дивиться... Не віддавай йому мене... Він зніме з мене шкіру...

Давід відчув, як по його спині пробіг неприємний, крижаний холодок. Деталі її марення були занадто конкретними. Вона не просто бачила абстрактних монстрів; її зруйнований мозок відтворював реальні фрагменти пам'яті, реальні загрози. Він міцніше притиснув її до себе, притримуючи її голову на своїх грудях, і почав повільно розгойдуватися з нею на підлозі, мов із маленькою, смертельно хворою дитиною.

— Ніхто на синій машині сюди не приїде. Я не пущу, — тихо промовляв він, монотонно гладячи її по сплутаному, вологому волоссю. — Ніхто не пройде через ці двері. Дихай. Просто дихай. Раз, два...

Він просидів так близько сорока хвилин на холодній підлозі, поки напад не пішов на спад. Судоми поступово вщухли, перетворившись на дрібне, безперервне тремтіння. Юліана знову знепритомніла, її дихання стало більш рівним, хоча й залишалося небезпечно поверхневим. Давід обережно підняв її, переклав назад на ліжко, укрив двома ковдрами й накинув зверху ще й свій теплий плащ.

Він вийшов на кухню, увімкнув холодну воду й довго тримав під крижаним струменем свої подряпані зап'ястя. Вода змивала кров, але не могла змити те відчуття абсолютної, бездонної прірви, на краю якої він зараз стояв. Він розумів, що процес руйнації в організмі дівчини зайшов занадто далеко. Якщо до ранку її стан не стабілізується, у неї може просто не витримати серце. Але викликати швидку — означало здати її системі. Здати тим самим поліцейським, які часто закривають очі на дилерів, але з радістю пакують дрібних споживачів. Він не міг цього зробити. Він узяв на себе відповідальність за це життя, хай яким би поламаним воно не було.

О третій годині ночі дощ раптово припинився.

На місто опустилася та густа, абсолютна тиша, яка буває лише в найглибші години осінньої ночі. Будь-який звук у цій тиші набував гіпертрофованої ваги.

Саме тоді Давід почув це.