Розділ 2. Межа розпаду

День піднімався над містом повільно й неохоче, ніби змилосердившись над сірими дахами й позбавленими листя кронами дерев. Світло, що пробивалося крізь бруднувато-білі штора у вітальні, було тьмяним, бляклим і холодним. Воно не приносило тепла, а лише о оголювало те, що вночі залишалося схованим у напівтемряві: дрібний пил, що повільно кружляв у повітрі, потертості на дубовому паркеті та виснажену, хворобливу фігуру дівчини, загорнуту в шерстяний плед.

Давід не спав. Він сидів на крайку свого робочого столу, обнявши руками коліна, і спостерігав за диханням Юліани.

Її сон не був відпочинком. Це було важке, переривчасте забуття, у якому дівчина безперервно борсалася, мов у вогкому болоті. Вона то затихала на кілька хвилин, і тоді її обличчя ставало схожим на маску з білої порцеляни, то раптово починала гарячково стогнати, кидатися з боку в бік, намагаючись виплутатися з пледа, ніби той обпікав її шкіру. Її пальці із посинілими нігтями підсвідомо шукали щось на підлозі, шкребли по тканині крісла, а на лобі знову й знову виступав холодний, великий піт, що скочувався по скронях до збитого волосся.

У кімнаті витав важкий, чужий запах. Запах хвороби, глибокої фізичної деградації та старого бруду, який неможливо було вивітрити навіть через прочинену кватирку. Для Давіда, чий побут роками підпорядковувався строгому, Hampденному порядку, цей запах був майже фізичним болем. Всі його креслення, акуратно розкладені на кутку столу — зі складними розрахунками несучих конструкцій, деталізацією карнизів та геометрично ідеальними лініями, — раптово втратили свою вагомість. Вони здавалися безглуздими папірцями перед цією сухою, ламаною реальністю, яка ледь дихала за два метри від нього.

Близько десятої ранку Давід підвівся. Ноги заніміли від довгого сидіння в одній позі, у потилиці пульсував тупий, виснажливий біль від нестачі сну. Він тихо прокрокував до вітальні, поклав долоню на лоб Юліани й миттєво відсмикнув руку — шкіра палала. У неї починалася висока лихоманка.

Він зрозумів, що не зможе справитися лише гарячим чаєм із цукром.

Вдягнувши плащ, Давід тихо замкнув квартиру й вийшов на вулицю. Житомир уже повністю прокинувся. По Великій Бердичівській гуркотіли важкі тролейбуси, пасажири на зупинках тулилися під парасольками, ховаючись від безперервної мряки, а в повітрі висів звичний запах вихлопних газів та сирості. Світ жив своїм звичайним, байдужим життям, у якому не було місця для зламаних доль з темних арок.

Давід зайшов до цілодобової аптеки на розі. За скляною вітриною сиділа літня провізорка у крохмаленому білому халаті.

— Мені потрібні жарознижувальні, щось для відновлення водного балансу, сильні заспокійливі... і бинти з антисептиком, — мовив Давід, спираючись на прилавок.

Жінка повільно звела на нього погляд над окулярами. Вона досвідченим, гострим оком оцінила його пом'ятий плащ, бліде обличчя з темними колами під очима й тривожний погляд.

— Кому заспокійливе? — запитала вона сухим, металевим голосом. — Сильні заспокійливі лише за рецептом лікарів. У вас є рецепт?

— Ні. Мені... для людини, якій дуже погано. Висока температура, судоми.

Провізорка піджала губи. У її погляді миттєво спалахнула холодна, прониклива здогадка. Вона знала цей набір симптомів. У цьому районі, де поруч розташовувалися старі двори й приватний сектор, такі прохання лунали не вперше.

— Викликайте швидку або наркологічну бригаду, юначе, — промовила вона, не рухаючись із місця. — Я не маю права продавати рецептурні препарати. Прийміть ібупрофен і фізрозчин, це все, що я можу вам дати без печатки. І мій вам порада: не грайтеся в лікаря. Якщо це те, про що я думаю — ви тільки затягнете час.

Давід мовчки стиснув зуби, розплатився за те, що вона дала, і вийшов на холодний вітер. Слова провізорки пекли соромом, але в них була жорстока правда. Він не був лікарем. Він був архітектором, який намагався відремонтувати будинок, що вже повністю провалився у фундаменті.

Коли він повернувся до квартири, з вітальні лунав дикий, напівзадушений крик.

Давід кинув пакети на підлогу в передпокої й кинувся до кімнати. Юліана вже не сиділа в кріслі. Вона впала на паркет і забилася під робочий стіл, згорнувшись калачиком між ніжками меблів. Її тіло дугою вигинали судоми, вона гарячково драпала нігтями по деревостружковій плиті й вила, заплющивши очі.

— Юлю! Юлю, ти чуєш мене?! — Давід опустився на коліна й спробував витягти її з-під столу.

Вона вчепилася в його рукав з такою нелюдською, мертвою хваткою, що пальці впилися крізь тканину плаща в його передпліччя. Її очі розплющилися — вони були повністю залиті темно-червоними капілярами, зіниці розширилися, розмиваючи райдужку.

— Вони тут... вони в кутках... — шепотіла вона, задихаючись і ковтаючи власні сльози. — Ігор... він сказав, що відріже мені пальці... якщо я не віддам... Давід, не віддавай мене їм! Вони за дверима стоять!

— Нікого за дверима немає! Ми одні! Чуєш?! Оди-ні! — Давід насилу витягнув її на середину кімнати, обхопив за плечі й міцно притиснув до себе, намагаючись зупинити дике, конвульсивне тремтіння її тіла.

Вона була гарячою, мов розпечене залізо. Її сорочка та джинсова куртка геть просочилися липким, смердючим потом. Її дихання було випалюючим, уривчастим, із хрипами, що доносилися з самої глибини бронхів. Вона билася в його руках, мов спіймана дика пташка, намагаючись вирватися, вигнутися, кусала власні губи до крові, аж поки з рота не потекла тонка червона цівка.

— Прошу тебе... — молила вона, і її голос зламався на високий, дитячий фальцет. — Будь ласка... Давід... знайди мені трохи... хоч краплю... хоч на денці чека... Я не можу більше... воно гризе кістки... воно мозок сушить...