Стас

Я сидів на кухні й неспішно пив чай. Ранок видався напрочуд легким і безтурботним. За вікном уже лунали дзвінкі дитячі голоси, і порожній двір поступово оживав, наповнюючись звичним міським шумом. Середина вересня видалася на рідкість теплою вдень, але ночі вже ставали по-справжньому холодними й вітряними.

Зі спокійних роздумів мене раптово вихопила різка вібрація телефона на столі. Писала Яна.
«Привіт. Сьогодні на дванадцяту, на старому треку. Ти будеш?»

Я мимоволі розплився в усмішці. Усередині аж потеплішало: Лисиця нарешті перестала мене морозити й більше не ігнорувала.
«Привіт. А ти без мене нудьгуватимеш?» — швидко набрав я у відповідь, вирішивши повернути наш звичний стиль спілкування.
«Авжеж. Куди я без тебе?» — відповідь від подруги прилетіла буквально миттєво.
«Тоді буду. Чекай на мене».

Я полегшено видихнув, відчуваючи, як остаточно зникає напруга останніх тижнів. Але не встиг я зробити черговий ковток чаю, як у двері настійливо подзвонили. Я знехотя підвівся й пішов відчиняти, гадаючи, кого там принесла нелегка так рано. На порозі стояла Аня.
— Привіт, коханий! Я тут дорогою заскочила в магазин, набрала купу всього, сьогодні влаштуємо вечір кіно вдома, — одразу ж защебетала вона, безцеремонно проходячи в квартиру повз мене.

Від такої несподіванки я на мить просто розгубився, тримаючи клямку дверей.
— Привіт… — я зачинив двері й пішов за дівчиною на кухню, куди вона вже впевнено попрямувала.
— Стасю, ти знову п’єш свій цей чай? — Аня кумедно зморщила носа, розставляючи пакунки.
— Ну так. Аню, а ти чого взагалі приперлася у таку рань?
— Скучила, а ти що, не радий? — вона ображено надула губки й сотворила свої фірмові сумні очі.
— Радий, звісно. Просто в мене плани на сьогодні вже є.
— Що ще за плани? — Аня підозріло окинула мене поглядом з голови до ніг. — Ти кудись зібрався?
— Сьогодні обкатка байка Аміни. Ми ще вночі домовилися.
— І тобі прямо обов’язково потрібно там бути? Без тебе ніяк?
— Так. Це не обговорюється.
— Добре. Тоді я з тобою теж поїду, — раптом видала вона.
— Ти? — мої брови від подиву поповзли кудись вгору.
— Ну так. А що тут такого? — з абсолютно щирим недорозумінням запитала Аня.
— Ти ж терпіти не можеш мотоцикли, боїшся їх як вогню. У чому каверза? — з недовірою примружився я.
— Ніякої каверзи немає. Просто хочу провести час із тобою, от і все, — Аня мило посміхнулася, підійшла впритул і міцно обхопила мене руками за шию.
Я обійняв її у відповідь, хоча всередині засвербіло якесь дивне передчуття.
— Добре, я збираюся, і виїжджаємо.

Аня ствердно кивнула й почала розбирати свої покупки на кухонному столі, а я пішов у кімнату закінчувати збори. На одній із верхніх полиць шафи я раптом натикнувся на кілька пачок сигарет, які купував для Яни ще пару тижнів тому. Покрутивши одну в руках, подумав, що було б непогано нарешті віддати їх подрузі, все одно мені вони ні до чого. У цей момент до кімнати без стуку зайшла Аня.
— З яких це пір ти почав курити? — суворо запитала вона, вгледівши пачку в моїх руках.
— Це Янині.
— А чому її сигарети лежать у тебе в шафі?
— Тому що я їх для неї купив колись, кинув сюди й просто забув віддати. Звичайна справа.
— Ну, ладно… Ми скоро виходимо?
— Через десять хвилин будемо на вулиці.

Аня нічого не відповіла, лише мовчки розвернулася й пішла назад на кухню. А я продовжив швидко натягувати екіпіровку.

Хвилин за сім ми спустилися у двір, і я одразу попрямував до свого «Судзукі», що стояв під накриттям.
— Стасю, почекай, я думала, ми на таксі поїдемо! — гукнула дівчина, яка помітно відстала від мене на своїх підборах.
— З якого дива нам їхати на таксі, якщо є байк?
— Я боюся, ти ж знаєш!
— Тоді залишайся вдома, в чому проблема? — спокійно кинув я, заводячи двигун.

Аня простояла в ступорі ще хвилини дві, ображено сопучи, але все ж таки пересилила себе й підійшла ближче до мотоцикла.
— Добре, я поїду на твоєму мотоциклі. Але тільки їдь повільно, благаю тебе, — я лише з усмішкою протягнув Ані другий, запасний шолом.

Було шалено кумедно спостерігати, як вона намагається натягнути його на свою акуратну зачіску. Зрештою мені довелося самому допомогти їй застебнути кріплення, і вже за хвилину ми з ревом виїхали зі двору, прямуючи до старого треку.

На місце ми прикотили трохи раніше призначеного часу, але вся наша банда вже була в зборі. Під’їхавши ближче, я заглушив мотор, скинув шолом і допоміг Ані злізти з заднього сидіння. Вона важко дихала, міцно вчепившись у мою куртку.
— Привіт усім, — привітався я.
— Привіт, — Аня теж подала голос і одразу ж смикнула мене за рукав, наче демонструючи свої права. — Стасе, ми ж тут ненадовго, правда? У нас взагалі-то ще плани на вечір.

Влад схвально мені посміхнувся, Яна коротко кивнула у своїй фірмовій, сухій манері, а Аміна кинула лаконічне: «Привіт».
— Ну що, Маркелова? Готова до підкорення доріг? — з усмішкою запитав я дівчину друга.
— О так! Уже просто не можу дочекатися, — Аміна замріяно й шалено заусміхалася, поправляючи захисні рукавички.
— Так, почекайте, а де взагалі сам мотоцикл? — нерозуміюче запитала Аня, озираючись навколо на порожній асфальт треку.

Влад замість відповіді просто вказав рукою на великий білий фургон, який якраз із гуркотом наближався до нас із-за повороту. Ми всі завмерли в передчутті. Новий байк у компанії — це завжди величезна подія, справжнє свято для нашої тусовки.

Водій пригальмував прямо перед нами, заглушив двигун і неспішно вийшов із кабіни.
— Хто тут у нас пані Маркелова? — запитав чоловік середнього віку, тримаючи в руках якісь бланки.
— Я! — Аміна одразу ж зробила крок уперед, очі її аж палали.
— Приймайте, красуню, — з посмішкою покликав він дівчину до задніх дверей фургона.

Ми всі юрбою рушили за ними. Коли важкі стулки дверей розчинилися, я не втримався і голосно присвиснув від поваги.
— Ого… CBR650. Нічого собі, жвава конячка для початку, — оцінив я покупку, розглядаючи новенький блискучий пластик.
— Ну так, Аміна сама обирала, знає толк, — відповіла Яна, і в її голосі вперше за довгий час пролунало явне, щире схвалення.