Стас

Від нашого спільного походу в кіно минуло два тижні. Ми з Анею почали зустрічатися, і на перший погляд усе складалося якнайкраще. Але всередині мене, наче іржаві цвяхи, засіли кілька дивних, гнітючих сумнівів, які не давали спокою ні вдень, ні вночі.

По-перше, мій найкращий друг став поводитися як останній параноїк. Влад дедалі сильніше віддалявся від мене. За ці чотирнадцять днів він практично перестав дзвонити першим, зате весь вільний час проводив у компанії Яни та Аміни. Вони втрьох навіть устигли спонтанно чкурнути на якісь вихідні на заміську базу відпочинку, а потім влаштували кілька закритих вечорів кіно. Зазвичай на такі марафони ми завжди збиралися нашою старою, перевіреною трійцею. Але зараз мене просто викреслили зі списку, залишивши за бортом. По-друге, скільки б я не намагався нормально поговорити з Лисицею — усе летіло псу під хвіст. Вона або вперто ігнорувала мої повідомлення в месенджерах, або відповідала настільки сухо, коротко й туманно, що від цього ставало тільки паршивіше.

Не витримавши, я вирішив черговий раз випробувати долю. Дістав телефон, розблокував екран і зайшов у наш із Яною діалог. Мої останні репліки так і висіли непрочитаними, хоча раніше Лис відповідала мені швидше, ніж устигала догоріти її сигарета.
— «Лис, привіт. Ти де взагалі пропала?» — набрав я, відчуваючи, як усередині закипає глухе роздратування.
Одразу відкрив вкладку з Владом: «Привіт. З Яною все ок? Жива там?»

За пару хвилин телефон коротко завібрував. Прийшла відповідь від Калініна:
— «Привіт. Так, усе рівно. Ти сьогодні підгребеш до нас? У нас взагалі-то збір, забув?»
— «Я зараз з Анею, може, пізніше буду», — відстукав я коротку відповідь другові й відклав телефон.

Два тижні я не збирався зі своєю звичною компанією і жодного разу не виїжджав на нічну трасу на своєму «Судзукі». Аня була категорично проти мого головного захоплення. Вона з якоюсь фанатичною впертістю вважала мотоцикли прямою загрозою для життя і філіалом пекла на землі. Я якось заради жарту запропонував їй проїхатися з вітерцем нічним проспектом, але дівчина відмовилася навідріз, посилаючись на панічний, непереборний страх швидкості. Але що найпаршивіше — від Лисиці повідомлення так і не з’явилося. Діалог залишився незайманим. Яка муха її вкусила тоді на набережній? Ну, сподобалася мені дівчина, ми почали зустрічатися — і що в цьому кримінального? Раніше за Яною такої дикої, неадекватної реакції на моїх пасій ніколи не спостерігалося. Може, їй і справді просто до смерті набридли всі ці пацанячі розповіді про дівчат і побачення.
— Стасе, я тут каву приготувала нам обом, — голос Ані змусив мене здригнутися. Вона тихо зайшла до кімнати, тримаючи в руках дві чашки, з яких здіймалася пара.

Кава… Найбільш ненависний мені напій у світі. Я ніколи щиро не розумів, як цю гірку каламуть, що в’яже рот, можна пити заради задоволення. Я навіть мимоволі скривився, заздалегідь уявляючи цей неприємний присмак у роті.
— Аню, ну я ж сто разів казав, що терпіти не можу каву, — м’яко, але з докором нагадав я.
— Іноді можна зробити виняток і побалувати себе маленькою філіжанкою хорошої кави, Стасю. А від твого трав’яного чаю з бергамотом у мене вже голова болить, — Аня невдоволено підібгала губи, різко розвернулася на підборах і пішла назад на кухню.

Я важко зітхнув, підвівся з дивана й пішов слідом за нею. Усівся на своє звичне, обжите місце за кухонним столом. Аня з тихим стуком поставила переді мною чашку й присіла навпроти, акуратно розправляючи домашній халатик.
— Ну і як там поживають твої друзі? — з легким, явно награним інтересом запитала вона, розглядаючи свій ідеальний бежевий манікюр.

Я ніколи не любив таке фальшиве, натягнуте спілкування, але з ввічливості все ж відповів:
— Порядок. Сьогодні в нас збір.
— І ти… що, теж поїдеш туди? — за її тоном і тим, як різко завмерли її пальці, було видно, що дівчина моментально занервувала.
— Не знаю поки. Можливо.
— Ну… Ні, Стасе, я, звісно, абсолютно не заперечую, це твоє право, — швидко, плутано затарахтіла Аня, подавшись уперед. — Але ж це так небезпечно! Ніч, швидкість, ці твої неадекватні знайомі…
— А життя саме по собі взагалі-то не дім відпочинку з триразовим харчуванням, Аню, — сухо перебив її я.

Вона відкрила рот, збираючись видати мені чергову лекцію про цінність людського життя, але її вчасно перебив різкий дзвінок телефона. На екрані яскравим неоном спалахнуло «Лисиця». Я миттєво, без секундного роздуму схопив телефон й притиснув до вуха.
— Так?
— Фролов, на тебе тут усі чекають. Маєш бути до півночі на нашому місці, на виїзді з міста. Живо, — уривчасто, без зайвих вітань донеслося з динаміка.

Лисиця різко, із клацанням завершила дзвінок, навіть не потурбувавшись вислухати, що я їй відповім.
— Стасе, хто це був? — Аня підозріло примружилася.
— Яна. Зустріч важлива, — коротко відрізав я, підводячись із-за столу.
— Значить, ти все-таки їдеш? Туди?
— Так. І ця тема більше не обговорюється, — я одразу перебив дівчину, ставлячи жирну крапку.

Зробивши один маленький, суто символічний ковток кави, що холонула, я поморщився й подивився у вікно. Вересень уже щосили брав своє: ночі стали помітно холоднішими й вітрянішими, а це означало, що час лізти в шафу за теплою шкіряною екіпіровкою. До призначеної Яною зустрічі залишалося всього півтори години.

Аня, бачачи мій вираз обличчя, мовчки допила свій напій і викликала таксі через застосунок.
— Я міг би підкинути тебе до будинку на байку, — запропонував я заради пристойності, застібаючи куртку.
— Ну ще чого! Я на твій божевільний мотоцикл у житті не полізу, — пирскнула вона. — Тим паче в сукні. Це просто смішно.

Я тільки тихенько хмикнув. Дівчина на спортивному байку в легкій сукні — це дійсно було б тим ще видовищем для патрульних.

Рівно опівночі я вже глушив двигун на звичній розвилці біля виїзду з міста. Навколо стояв оглушливий рокіт: тут зібралася майже вся наша тусовка. Мені було дико цікаво, що за терміновість така виникла посеред ночі.
— Привіт, — Влад і Яна підійшли до мене одночасно, щойно я зняв шолом.
— Привіт. І що за терміновість? Навіщо було викликати мене таким тоном?
— Тебе тут бачити хочуть серйозні люди, — Влад коротко хитнув головою в бік хлопців, що стояли трохи віддалік біля масивних крузерів. Лисиця за весь цей час жодного слова й не зронила, але по її напружених плечах і тому, як вона оскаженіло смикала запальничку в кишені, було зрозуміло — вона дико нервує.