Влад

Ранній серпневий ранок дихав крихкою, майже кришталевою прохолодою. Сонце ледь-ледь показалося над нерівною лінією горизонту, забарвлюючи верхівки багатоповерхівок у ніжно-золотаві тони, але в повітрі вже чітко пахло підступною спекою. Останній місяць літа в наших краях завжди був таким: до восьмої ранку ти насолоджуєшся можливістю зробити глибокий вдих, а потім місто перетворюється на розпечену духовку.

Перш ніж звернути у двір до Лисиці, я на автоматі зазирнув у цілодобову кав’ярню на розі. Сонний бариста, який, здається, працював тут від самого створення світу, мовчки кивнув мені, навіть не питаючи про замовлення. Він напам’ять знав наші звички. За п’ять хвилин я вже вийшов на надвір, дбайливо тримаючи в руках два паперові стаканчики. Для Яни я взяв те, що могло реанімувати навіть покійника після безсонної ночі, — термоядерний потрійний еспресо, гіркий, як саме життя, і без жодного грама цукру. Собі ж вибрав велике лате з корицею, сподіваючись, що його солодкавий, домашній аромат хоч трохи розбавить те дивне передчуття, яке шкребло мене зсередини від самого світанку.

Щойно підійшовши до її під’їзду я зрозумів, що удача сьогодні на моєму боці. Біля розбитого під’їзного ґанку стояв старий вантажний «Газель» із відчиненими задніми дверима. Навколо неї метушилися заспані робітники та якісь люди в домашніх халатах, що галасливо тягали коробки, обмотані скотчем. Хтось із мешканців або спішно тікав від боргів, або святкував спонтанне новосілля. Важкі металеві двері під’їзду були намертво підперті половиною силікатної цеглини, тож мені не довелося влаштовувати ранкові серенади через домофон.

Я швидко піднявся на четвертий поверх, перестрибуючи через дві сходинки, і зупинився перед знайомими дверима, обшитими потемнілим від часу дерматином. Коротко натиснув кнопку дзвінка. За дверима не одразу почулося ліниве шурхотіння домашніх капців, потім пролунав сухий, металевий щиглик замка. Двері прочинилися рівно настільки, щоб я міг побачити половину обличчя Яни. Варто було їй роздивитися мою фізіономію, як вона мовчки розвернулася й пішла вглиб темного коридору, залишивши двері відкритим. Її особистою мовою жестів це означало найвищий рівень гостинності: «Заходь, раз уже приперся в таку рань, але не відсвічуй».

— Лис, я взяв твою улюблену каву! Живий класик прибув! — гукнув я в порожнечу передпокою, зачиняючи двері плечем і, находу розплутуючи шнурки, стягнув кросівки.

Відповіді, звісно, не було. Я пройшов на кухню, орієнтуючись на ледь уловимий гіркуватий запах тютюнового диму. Подруга стояла біля навстіж прочиненого вікна, спершись попереком об підвіконня. Вона замислено курила, дивлячись кудись крізь сірі коробки сусідніх будинків.
— Ага, — глухо кинула вона, так і не повернувши голови, але простягнула руку й безпомилково вихопила в мене стаканчик.

Зробивши добрячий ковток гарячого, чорного, як смола еспресо, Яна блаженно заплющила очі. У цей момент кутики її губ ледь помітно смикнулися вгору, видаючи секундну слабкість. Але вся ілюзія нормальності розсипалася в прах, варто було їй нарешті повернутися до мене обличчям. Вигляд вона мала, м’яко кажучи, паршивий. Лисиця явно не зімкнула очей ні на хвилину: під очима залягли глибокі тіні, а її зазвичай яскраві, проникливо-зелені очі зараз були неприродньо червоними й припухлими від недавніх сліз.
— Ян, щось стралося? Серйозно, на тобі обличчя немає, — я насупився, ставлячи своє лате на край столу.
— Та ні… Не звертай уваги, усе нормально, — вона спробувала відмахнутися, недбало струсивши довгий стовпчик попелу в бляшану попільничку.
— Ну да, звісно, вірю. А червоні очі — це тепер такий новий писк моди цього сезону? Заплаканий шик, чи що? — я щосили намагався жартувати, відчуваючи, як усередині наростає гнітюча тривога.

Яна на секунду завмерла, дивлячись на мене впритул, а потім раптом щиро, на весь голос зареготала, закинувши голову назад. Цей її сміх — гучний, заливистий, із характерною хрипотою в кінці — належав тільки їй. На якусь мить мені здалося, що всі проблеми випарувалися, і переді мною знову стоїть та сама безтурботна дівчина, з якою ми тринадцять років тому крали незрілі яблука в сусідському саду.

Але хвилинну розрядку безцеремонно обірвав телефонний дзвінок. Старенький «Редмі», що сиротливо лежав на обідньому столі, почав шалено вібрувати. Простір маленької кухні миттєво наповнився важкими, надривними гітарними акордами треку My Chemical Romance — Mama. Яна в ту ж секунду розгубила всю свою веселість. Обличчя її перетворилося на кам’яну маску. Вона важко, зі свистом зітхнула й украй неохоче взяла слухавку. За всі довгі роки нашої дружби це був, мабуть, перший раз, коли я бачив, як вона розмовляє телефоном — зазвичай наша трійця спілкувалася виключно текстовими простирадлами в месенджерах.
— Ні, я не вийшла заміж, — крижаним, ріжучим слух тоном відчеканила вона в динамік, зробивши ще один ковток кави, яка вже остаточно втратила тепло. — Мам, у мене навчання, і про таке мені, як мінімум, ще зарано. Давай поговоримо пізніше, я зараз дуже зайнята.

Вона різко натиснула на кнопку відбою, навіть не потурбувавшись вислухати, що їй намагалися сказати. Смартфон із глухим стуком повернувся на дерев’яну стільницю.
— Так, Каліно, давай ближче до справи, — Яна схрестила руки на грудях, пильно, з прищуром дивлячись на мене. — Ти чого приперся в таку рань? Нормальні люди в цей час десятий сон доглядають.
— Та от, подумав, що ми не бачилися цілу вічність, дай, думаю, зайду в гості до улюбленої подруги. Совість замучила, — я усміхнувся своєю найбеззбройнішою посмішкою, відчайдушно намагаючись зберегти безтурботний вигляд.
— Ясно. Давай викладай уже, не тягни кота за хвіст. Що ти вже встиг накоїти?
— Коротше… Учора з Аміною гуляли. Ну, типу, у нас було справжнє побачення, — я не втримався і замріяно посміхнувся, дивлячись у стелю.

Учорашній вечір дійсно здавався ожилою сценою з якогось приторного романтичного фільму. Аміна так кумедно, по-дитячому терла долоні, намагаючись зігрітися від прохолоди, що наповзала з річки, що я, взагалі не роздумуючи, зняв свою улюблену шкіряну куртку й накинув їй на плечі. Вона тоді так подивилася на мене… Чорт, досі мурашки по шкірі.
— Каліно, а ти не промах, — Яна здивовано скинула руді брови, і в її голосі вперше за ранок проскочили нотки щирої поваги. — І як тобі взагалі вдалося вмовити її? Вона ж в університеті ходить як неприступна Снігова королева.
— Та біс його знає… Просто написав їй, запропонував прогулятися до парку, і вона несподівано взяла й погодилася. Без пафосу.
— І що, ти її вже встиг розвести на секс? — Яна примружившись, стрімко повертаючись до свого звичного, бронебійного сарказму.
— Лис, припини. Досить, — я різко поважнішав, і з мого голосу миттєво зникла вся звична блазенська легкість. — Вона взагалі інша, розумієш? Зовсім. Я вперше в житті, блін, боюся все зіпсувати одним дурним словом або ніяковим рухом.
— А-а-а, так значить знайшлася-таки принцеса, яка розтопила твоє крижане серце професійного бабника! — Яна знову розсміялася, але цього разу якось м’якше, з легкою грустю.