Стас

Рев двох потужних двигунів буквально розривав вечірнє приміське повітря. Ми летіли ніздря в ніздрю, розрізаючи колесами густі сутінки й стрімко наближаючись до фінальної точки нашого мінізаїзду — перехрестя на в’їзді в місто. Адреналін звично вдарив у голову, але Лисиця сьогодні була в якомусь дикому ударі. На останній сотні метрів вона помітно додала газу, витиснула зі своєї «Кави» максимум і проскочила лінію першою. Я підкотив слідом, відставши десь на пів хвилини.

Загальмувавши, я з легким клацанням підняв візор і подивився через плече на дівчину. Яна вже глушила мотор, її плечі важко здималися після шаленої гонки. Вона теж підняла візор свого шолома, переможно й трохи зухвало дивлячись на мене. Я лише примружився, підмигнув їй і махнув рукою в бік набережної. Пояснювати не треба було — ми завжди збиралися саме там, це було наше негласне місце сили ще з підліткових років.

Доїхали швидко, лавіруючи між рідкісними машинами, і зняли шоломи майже одночасно, впускаючи в обличчя прохолодне річкове повітря.
— Ну, що я можу сказати? Вітаю, Лис. Чиста перемога, — я сперся на кермо свого байка.
— Ага, — кинула Яна, навіть не посміхнувшись у відповідь.

Настрій у неї явно був нікудишній. Вона одразу полізла в кишеню вітровки, дістаючи пачку, і звичним, відточеним рухом підкурила сигарету. Я мовчки простежив за вогником запальнички, потім дістав свій телефон і зайшов в інстаграм. Відшукавши в нещодавніх запитах профіль тієї самої рудої дівчини, Ані, я відкрив її портретне фото й розвернув екран до Яни, простягаючи мобільник майже до самого її обличчя.
— І? — Яна навіть не доторкнулася до телефона, просто ковзнула байдужим поглядом по екрану.
— Ну глянь нормально. Наче нічого така, чи що? Як тобі її зовнішність?
— А тобі самому як? — Яна зробила глибоку затяжку й видихнула щільну хмару диму, закинувши голову назад, до темніючого неба.
— Та хороша, як на мене. Фігури, правда, не видно на фотках, але обличчя миле. Я от думаю запросити її кудись днями, — поділився я, ховаючи мобільник назад у кишеню.
— Ага, — сухо відгукнулася подруга і з якоюсь запеклістю загасила сигарету прямо об товсту підошву своїх мотоботів.

Вечір стрімко наближався до ночі. Навколо спалахували перші ліхтарі, кидаючи довгі ламані тіні на воду. Ми перебралися на наше улюблене місце — усілися прямо на старі, вищерблені бетонні сходи набережної, які спускалися до самої води. Річка тихо плескалася біля наших ніг, обдаючи прохолодою.
— Ян, до мене батьки вчора приїжджали, — сам від себе не очікував, але ця розмова почалася якось раптово, ніби слова самі зірвалися з язика. Мені треба було виговоритися комусь, кому я довіряв.
— Нічого собі, — Яна від несподіванки навіть тихо присвиснула й повернулася до мене всім корпусом. — І як усе минуло? Без мордобою?
— Ну, майже. Я тепер, виявляється, великий бізнесмен зі своєю комерційною нерухомістю. Мати частку відписала.
— О як! — вона іронічно скинула брови. — Ну, приймай вітання, олігарху. Універ, виходить, кидаєш? Навіщо тобі диплом тепер?
— Ні, не варіант. Батько там штовхав промову про те, щоб диплом обов’язково був у нього на столі. Типу, останній курс залишився, не можна облажатися і все в такому дусі.
— Знаєш що? У чомусь він усе-таки правий, — Яна зітхнула, обхопивши коліна руками. — Ти три роки нормального навчання спустив коту під хвіст через свої нічні пригоди. Зараз тобі реально треба взяти себе в руки, не наробити дурниць і нарешті почати думати головою.
— Слухай, ви випадково не родичі з ним? — я підозріло примружився, дивлячись на неї. — Аж надто ти слово в слово повторюєш його нотації. Аж не по собі стало.
— Ага, авжеж. Близнюки ми з ним однояйцеві, — Яна раптом голосно й заливисто розсміялася, закинувши голову. — Тільки народилися з різницею років у сто.

Я з полегшенням підхопив її сміх. Напруга, здавалося, на мить випарувалася. Але думка про нову знайому все ще крутилася в голові.
— Так ти не відповіла щодо Ані. Що думаєш? Варто ловити удачу?
— Це взагалі хто? — насупилася вона, різко обірвавши сміх.
— Ти зараз знущаєшся чи реально забула? Я тобі її фотку рівно дві хвилини тому під ніс тикав!
— Бля.. — Яна роздратовано смикнула плечем і відвела погляд на темну воду. — Та що я думаю? Ніфіга я не думаю, Фролов. Не знаю я. Ти що, дорватися вирішив до першої ліпшої після свого затишшя?
— Гей, ти чого кричиш на рівному місці? — я витріщився на неї з явним подивом. Її спалах був абсолютно нелогічним.
— Та тому що дістали ви мене зі своїми бабами! — вибухнула вона, різко підвівшись зі сходинки. — Ти зі своїми підписницями, Калінін зі своїми пасіями на два фронти… Це треш якийсь, у мене вже вуха в’януть від ваших амурних історій!
— Та ладно тобі, Лис, ти чого? Я просто з тобою ділюся, ти мені рідна людина, ближчої немає. Чого ти спалахнула?

Яна нічого не відповіла. Її пальці помітно тремтіли, коли вона нервово підкурювала чергову сигарету. Зробивши пару швидких затяжок, вона зім’яла порожню пачку й зі злістю жбурнула її через плече, прямо в темряву парку.
— На, тримай, — я заліз у куртку, дістав новеньку, ще запечатану пачку «Вінстона» й протягнув їй.
— У мене є, — уривчасто відрізала вона, навіть не глянувши на мою руку.

Я сперечатися не став. Мовчки посунувся ближче й силою запхнув пачку в кишеню її настегенної сумки.

Яна швидко докурила, кинула недопалок у воду й, не кажучи більше ні слова, розвернулася й швидкими кроками попрямувала до свого байка. Це раптове, важке мовчання тиснуло на мізки. Чомусь у цей момент між нами повністю зникло те саме звичне, затишне відчуття стовідсоткового спокою та розуміння. Атмосфера отруїлася чимось недомовленим.
— Я додому. Сама, — кинула вона, уже натягуючи шолом.

Двигун її «Кави» взрів, і за секунду дівчина з вереском рвонула з набережної, розчиняючись у темряві нічних вулиць. А я так і залишився стояти в повній самоті біля свого «Судзукі».
— І що це зараз було? — запитав я в порожнечу, чудово розуміючи, що відповіді мені ніхто не дасть.