Стас

Я неквапливо йшов безлюдними, залитими м’яким світлом вуличками до свого під’їзду. Сонце вже ліниво сідало за горизонт, але вечірня прохолода ще не поспішала змінювати денну спеку. Стояв той самий тихий, затишний серпень, коли повітря здається густим і тягучим, наче мед. Десь на периферії слуху, у дворах, луною віддавалися дзвінкі дитячі голоси та звичні, трохи тривожні вигуки матусь. Я мимоволі усміхнувся. Матері в усі часи однакові: вічно передчувають небезпеку, переживають, намагаються вберегти від усього на світі. Моя колись була такою ж. До того, як усе зламалося.

Дійшовши до масивних дверей під’їзду, я за звичкою поплескав себе по кишенях джинсів у пошуках ключів. Чорт, невже впустив десь на заправці?

У цей момент у кишені куртки вимогливо зазижчав телефон. Поспіхом виудивши слухавку, я кинув погляд на екран. На дисплеї висвітилося коротке й холодне: «Батько». На секунду захотілося скинути виклик, але я все ж натиснув на кнопку прийому.
— Так, — сухо відгукнувся я, притиснувши телефон до вуха.
— Стасе, послухай мене уважно, — пролунав у динаміку його владний бас, який не терпів заперечень. — Нам треба поговорити. Заїду за пів години з матір’ю. Будь ласкавий, обійдися цього разу без своїх вічних скандалів та ексцесів.

Короткі гудки. Розмова обірвалася так само різко, як і почалася. Я здивовано хмикнув, дивлячись на потемнілий екран. Мабуть, це був один із найдовших наших діалогів за останні пів року. Цікаво, що авторитетному главі сімейства знадобилося від мене цього разу?

Нарешті, намацавши зв’язку ключів на самому дні настегенної сумки, я вже збирався вставити ключ у замкову щілину, але двері раптово відчинилися зсередини. На порозі здалася сусідка знизу — жінка глибоко в літах, із тієї категорії стареньких, про яких у дворі жартують: «Та я її все життя такою древньою пам’ятаю, їй ніби вже років сто». Вона зміряла мене важким, несхвальним поглядом.
— Здрастуй, Стасе, — підтиснула губи вона. — Знаєш, я тобі не мати, виховувати не наймалася. Але хочу тебе повідомити: або ти припиняєш свої нічні гулянки та гуркіт, або я пишу офіційну скаргу твоєму батькові. У мене через твоє тупотіння вчора вся штукатурка у вітальні обсипалася!
— І вам доброго вечора, Валентино Петрівно, — я широко усміхнувся, навіть не намагаючись приховати іронії. Смішно ж. Моя берлога розташована двома поверхами вище за її квартиру, як там могло щось обсипатися? — Не зовсім розумію, про який гуркіт мова, але я врахую.

Старенька спробувала була вибухнути новою порцією обурень, але я спритно прослизнув повз неї у прохолоду під’їзду й закрокував угору сходами, переступаючи через одну.

Увійшовши в квартиру, я з полегшенням замкнув за собою двері, немов відрізаючи весь інший світ із його вічними претензіями. Скинув важкі черевики й одразу пройшов на кухню. Хотілося змити липкий присмак цього дня чимось приємним. Я дістав улюблений глиняний кухоль і заварив міцний чай із бергамотом. Так-так, поки все моє коло спілкування обожнювало каву, літрами вливаючи в себе капучино та еспресо, я залишався відданим поціновувачем саме цього напою. Уже за пару хвилин невелика кухня наповнилася приголомшливим ароматом: свіжим, злегка терпким, цитрусовим, із тонкими нотками зеленого листя та ранкової трави.

Усівшись на невеликому кухонному диванчику, я обхопив теплий кухоль долонями, зробив перший ковток і став спостерігати через вікно, як багряний диск сонця повільно тоне в міських джунглях.

Мою коротку ідилію безцеремонно порушив сухий, виразний щиглик дверного замка. Ключі у них, звісно ж, залишалися. Батько увійшов до передпокою по-хазяйськи впевнено. Я чув його важкі кроки й шурхіт дорогого плаща матері. Було в його манері рухатися щось таке… оцінююче. Він немов сканував кожен міліметр моєї скромної однокімнатної орендованої квартири, подумки висловлюючи презирство до мого «бунту». Я залишився сидіти на кухні, навіть не ворухнувшись. Думки гарячково змінювали одна одну. Цікаво, сороки на хвості вже донесли йому про продаж моєї машини, чи причина візиту в іншому?

Батько з’явився в дверному отворі кухні. Як завжди, бездоганний дорогий костюм, ідеально виголений, обличчя — кам’яна маска. Трохи позаду, боягузливою тінню, стояла мати. Вона мала втомлений вигляд, під очима залягли темні тіні.
— Ну, здрастуй, сину, — сухо вимовив він замість вітання.
— Ага. Що треба? — я навіть не підвів погляду від кухля.

Батько мовчки висунув важкий стілець, сів навпроти. Мати тихо пройшла вглиб і примостилася на краю кухонного диванчика, ближче до мене, але обійняти чи хоча б торкнутися моєї руки не наважилася.
— Ось, тримай. Тобі треба це підписати, — батько витягнув із внутрішньої кишені щільну папку й виклав документи на стіл просто переді мною. Говорив коротко, уривчасто, точно вів переговори з черговим примхливим інвестором.

Я ковзнув поглядом по першій сторінці. Великий жирний шрифт угорі сповіщав: «Договір дарування».
— Нічого собі атракціон невиданої щедрості, — я єхидно підняв брову, дивлячись на батька. — І що цього разу ти мені даруєш? Свободу від твого контролю?
— Синку, не треба, будь ласка… — тихо, з надривом озвалася мама, і в її голосі почулися сльози. — Це я. Це мій тобі подарунок. Тут половина моєї частки в нашому сімейному бізнесі та деяка комерційна нерухомість.

Мені стало до біса боляче бачити її такою — придавленою, вічно винуватою перед усіма. Але, з іншого боку, вона ж колись сама зробила цей вибір. Після нашої останньої грандіозної сварки з батьком, коли я зібрав речі й пішов у нікуди, я поставив їй жорсткий, дурний ультиматум: якщо вона залишається з ним — нашого спілкування більше не існує. Малолітній, егоїстичний придурок, що з мене взяти. А вона ж намагалася. Дзвонила щотижня, писала довгі повідомлення, благала просто поговорити, зустрітися таємно від нього. І тільки через два роки до мого тугого мозку дійшло: мати не винна, що її життя з цим тираном не склалося. Просто бізнес, акції та вплив для батька завжди були на першому місці, замінюючи і любов, і сім’ю.
— Довго мені ще чекати? Підписуй, мати робить це від щирого серця, — поквапив батько, постукуючи дорогим годинником по столу.