Яна

Я сиділа на кухні, бездумно витріщаючись у вікно. В одній руці застиг кухоль із кавою, яка стрімко холонула, в іншій — ліниво тліла сигарета, злітаючи тонким стовпчиком попелу в попільничку. За склом догорало задушливе літнє сонце. Воно повільно плавилося на горизонті, забарвлюючи хмари у важкий, тривожний багряний відтінок, схожий на криваву рану. У кімнаті ненав’язливо, ледь чутно грав старий джаз, і на якусь мить мені здалося, ніби час зав’язався вузлом і зупинився. У такі хвилини завжди хочеться вірити, що світ навколо завмер, даючи тобі перепочинок.

Але ілюзія тривала недовго. Раптова різка вібрація телефона по дерев’яній стільниці буквально вирвала мене з павутини думок. Екран спалахнув, відобразивши нове сповіщення.
— «Це терміново. За три хвилини буду», — лаконічно мовилося в тексті.

Я лише важко зітхнула, зробила глибоку затяжку й випустила сизий дим у бік прочиненого вікна. Жодного дня без пригод. Наша трійця просто фізично не вміла жити спокійно.

Рівно за три хвилини, наче за годинником, у коридорі пролунав наполегливий дзвінок. Я підвелася, знехотя взула домашні капці й пішла відчиняти. На порозі, як і очікувалося, стояв Влад. На його обличчі блукала та сама фірмова, трохи безглузда посмішка, за яку йому прощалося надто багато, але сьогодні в його очах читалася невластива йому напруга.
— Ну? — утомлено протягнула я, спершись плечем об одвірок і відверто демонструючи, що його візит посеред вечора застав мене зненацька.
— Так і стоятимемо на порозі? Чи господиня все ж впустить погрітися? — він спробував перевести все в жарт, але голос прозвучав глухо.

Я мовчки розвернулася, залишивши двері відчиненими, і пішла вглиб квартири. Зручніше влаштувавшись на дивані у вітальні й підтягнувши до себе подушку, я приготувалася слухати. З коридору донісся сухий щиглик дверного замка, шурхіт скинутого взуття, і вже за секунду Влад Калінін з’явився в кімнаті. Він практично рухнув на протилежний кінець дивана, шумно видихнув і, не знаючи, куди подіти руки, зчепив пальці в замок. Нарешті хлопець заговорив:
— Яно, я хочу серйозно поговорити з тобою. Про Стаса.

Я внутрішньо підібралася, але зовні не виказала жодної емоції. Досвід.
— А що зі Стасом? — максимально байдуже відгукнулася я.
— Останнім часом він сам не свій. Пропадає десь днями, не відповідає ні на дзвінки, ні на повідомлення. Будто крізь землю провалився. А та ніч на набережній, пам’ятаєш? Ті двоє… Вони ж явно прийшли не просто «побалакати».
— Ти ж сам із ним тоді говорив після їхнього відходу, — я звела погляд, розглядаючи візерунок на килимі. — І відповідь у тебе є. Він же сказав, що справа стосується родини. Я особисто нічого більше не знаю.

Брехня. Нагла, усвідомлена брехня. Але вплутувати у все це Влада було верхівкою дурості. Калінін був надто імпульсивним, гарячим і прямолінійним. Дізнайся він бодай краплю правди про нелегальні бої, борги та погрози, він би одразу поліз на рожон, спробував розібратися в усьому кулаками й накоїв би такого, що ми потім повік не розгребли б. Деякі таємниці безпечніше нести наодинці. Або вдвох, але точно без третіх осіб.

— Чи правильно я розумію, що він і тебе не втаємничив у свої проблеми? — Влад допитливо вдивлявся в моє обличчя, намагаючись упіймати хоч якусь заминку.
— Ні, не втаємничив, — а ось це вже була напівправда.

Стас дійсно не приходив до мене з повинною і не викладав карти на стіл. Я все дізналася сама, причому близько шести років тому. Досі перед очима стояла та моторошна картина зі стерильної лікарняної палати: Стас лежить під крапельницею, блідий як полотно, з переломом трьох ребер і струсом мозку. А його кісточки пальців... вони були збиті в криваве місиво, шкіра здерта так сильно, що, здавалося, білі кістки стирчали назовні. Тоді він уперше зізнався, куди ходить ночами. Відтоді я мовчки прикривала його тили, молячись, щоб черговий бій не став для нього останнім.

— Припустимо, — Влад на секунду замовк, підбираючи слова. — А ти знаєш, що він продав свою машину?

Ця новина змусила мене на мить завмерти, але я швидко опанувала себе. Влад шукав розуміння й підтримки в моєму погляді. Йому відчайдушно потрібна була впевненість, що він не божеволіє від власної параної, що його підозри мають підґрунтя.
— Коли? — тихо запитала я.
— Приблизно годину тому. Ми з ним випадково перетнулися біля автомайданчика. Він оформлював документи. Сказав, що просто «набрид старий мотлох». Але ми ж обоє розуміємо, що це маячня. Яно, ти впевнена, що нічого не знаєш?

Я мовчки похитала головою, зберігаючи кам’яний вираз обличчя. Ну ні, це не моя таємниця, і ламати довіру Стаса я не збиралася, навіть заради найкращого друга.

Щоб трохи розрядидки обстановку, я сходила на кухню й приготувала нашу фірмову каву з корицею. За чашкою гарячого напою Влад поступово розслабився і перевів тему на більш звичні для нього рейки. Бентежачись і незвично підбираючи слова, він зізнався, що йому до біса подобається одна дівчина з нашого університетського потоку. Це було по-справжньому кумедно. Зазвичай Калінін обирав собі простіших пасій — як він сам любив висловлюватися, «без зайвих претензій». Їх було легко затащити в ліжко, над стосунками не потрібно було працювати, а всі їхні дівочі амбіції та забаганки легко обмежувалися останньою моделлю айфона, величезними букетами для соцмереж та походами до дорогих нічних клубів. Усі вони були немов зі штампувального заводу, під одну копірку.

Але його нинішній вибір увів мене в ступор. Аміна Маркелова. Найкраща студентка факультету, кругла відмінниця, що йде на червоний диплом, неймовірно начитана й сувора. І Влад — головний гульвіса, прогульник і бабник курсу.
— Цікавий вибір, — я усміхнулася, відпиваючи каву. — І чим же вона тебе так зачепила? На тебе не схоже.
— Та як тобі сказати... — Влад почухав потилицю, дивлячись кудись у стелю. — От сказати, що вона писана королева краси — мабуть, ні. У ній немає цього пафосу. Але є щось таке... що чіпляє. Вона тиха. Скромна. Горда. До неї підступитися страшно.
— Так і скажи: тобі просто хочеться поставити чергову галочку у своєму донжуанському списку, — я іронічно підняла брову. — Та ще й яку статусну галочку! Це ж Аміна. Вона за всі роки навчання жодного разу ні з ким не закрутила роман. А всіх місцевих мачо, які намагалися її заарканити або взяти нахрапом, вона посилала так далеко, що вони дорогу назад забували.
Влад не образився, лише заливисто рассміявся, відкинувши голову на спинку дивана.
— Фролова, ну чому ти завжди така прониклива? Прямо наскрізь мене бачиш, — з єхидним смішком протягнув він.