Колір краси та юності

Зима для мене прийшла якось надто несподівано. Ще вчора я спокійно ходила в осінніх куртці та черевиках, милуючись опалим листям під ногами, а вже сьогодні довелося діставати зимове пальто та чоботи, бо за ніч намело снігу та відчутно похолоднішало. А ще я запізнилася на перший урок через те, що мій автобус застряг у заторі, тому що дороги не встигали чистити і багато, не дуже розумних водіїв, виїхали в місто на літній гумі, створюючи величезну кількість аварійних ситуацій. Напевно, через це я вирішила, що мій день не задався з самого ранку, і, що тепер сніг перестане асоціюватися в мене з чимось казковим та чарівним.

Першим уроком у нас мала бути література, але вчителька захворіла і нам поставили заміну — фізкультуру, про що мені люб'язно повідомили мої друзі, яким вдалося дістатися школи швидше. Не розумію, хто взагалі робить фізкультуру першим уроком? Набігайся там, а потім сиди пів дня спітнілий і смердючий на інших уроках. Просто ніякої логіки. А тут до того ж урок суміжний з одинадцятим класом. Кращого й не вигадаєш. Насправді раз на тиждень у нас за розкладом такий спільний урок. Мабуть, зробили це тому, що класи загалом не великі, та ще й у кожному людей по п'ять зі звільненням від фізкультури за станом здоров'я. До того ж у нас в школі є волейбольна команда, яка складається з учнів десятого, мого, та одинадцятого класів. Ми двічі на тиждень тренуємося додатково та їздимо на різноманітні змагання між школами. І все було б нічого, поки одного дня я не зрозуміла, що мені подобається мій старий друг, з яким ми ще в середній школі якось раптово припинили спілкуватися, обмежуючись тепер щоразу лише простим «привіт».

Вперше, за останні кілька років, він звернув на мене увагу декілька місяців тому, на одному з таких спільних уроків.

⠀

Відбиваючи одну з подач під час гри на змаганнях, я заробила собі розтягнення, через що лікар змушений був видати мені звільнення від фізкультури. Ще він виписав якісь мазі та вітаміни, і сказав фіксувати руку спеціальною лонгеткою для променево-зап'ясткового суглоба. А якщо болітиме — пити знеболювальне, яке він також люб'язно вписав до решти списку ліків для таких випадків. На час лікування я повністю вибуваю з тренувань і тим більше змагань, але на уроках фізкультури все одно вирішила бути присутньою. Та й загалом у планах ходити на все, як і раніше. Щоправда, поки що лише як підтримка, і щоб подивитися на нашу гру та суперників зі сторони.

Сьогодні черговий суміжний з одинадцятим класом урок фізкультури, а я сиджу на лаві запасних, просто спостерігаючи. Чомусь саме сьогодні наш фізрук вирішив поставити грати не клас проти класу, а наша команда проти решти. Напевно, тому став причиною наш майже програш учора. Перемогу витяг Митя, який заробив для нас вирішальні два очки. Він заслужено вважався найкращим гравцем у волейбол серед нас. Так вважали я, фізрук та ще кілька людей, які об'єктивно оцінюють ситуацію. Решта ж була надто самовпевнена, щоб це визнати. Сам Митя розумів свій статус, мовчки приймав похвалу, але я жодного разу не бачила, щоб він якось спростував чи підтвердив те, що він найкращий серед нас. Хлопець ніколи не хизувався цим, чим викликав ще й повагу, окрім захоплення у дівчат від восьмого класу і до його однокласниць. Він просто мовчки робив те, що йому подобалося, тим самим приносячи нашій команді очки і перемоги.

Сидячи на місці фізрука, поки той відійшов у своїх справах, я стежила за тим, як грали команди, але в якийсь момент настільки пішла у свої думки, що м'яч, який летів у мене, помітила в останній момент. Правильніше було б, напевно, ухилитися, тим більше, що можливість була. Але хороша реакція мене явно підвела цього разу і тому я просто прикрилася руками, що виявилося величезною помилкою, тому що м'яч прилетів мені прямо по хворому зап'ясті. Я відразу притиснула руку до грудей, а від болю, що пронизав травмовану ділянку, відчайдушно хотілося завити.

— Що, Кріс, вени різала? — коментар Феді моментально привів мене до тями, змушуючи відволіктися від неприємних больових відчуттів. Він не грав з нами в команді, отже, не знав про мою травму. На перших двох уроках хлопець не був присутній, тому і пов'язку мою побачив лише зараз, бо рукав, коли я прикривалася від м'яча, задерся, відкриваючи ту на загальний огляд.

— Звісно. Захотілося вбитися, щоб більше не чути твоїх дурних жартів, але передумала, — я закотила очі, а хлопець на це по-ідіотському посміхнувся. Це дратувало, але я вже звикла не звертати уваги на його слова та витівки. Хоча часом йому все ж таки вдавалося виводи з рівноваги. — Даремно смієшся. Доведення до самогубства — це кримінальна стаття, тож обережніше з виразами, раптом що.

Федя завжди всім дошкуляв, не тільки мені. У ньому, здавалося, геть не було почуття такту, а що таке совість він зовсім не знав. Хлопець взагалі часом скидався на дикуна, якого випадково випустили в суспільство, або загубили і тепер не можуть знайти. Знала б, звідки він утік, із радістю здала б назад. Не здивуюся навіть, якщо це з його милості в мене м'яч прилетів, про що міг свідчити коментар Миті, який назвав того придурком, запустивши в нього тим м'ячем, що кілька хвилин тому мало не прибив мене. Чи це була реакція на слова того?

— Ти як? Сильно прилетіло? — Воронов за два кроки опинився поруч, сідаючи навпочіпки переді мною і стурбовано заглядаючи в мої очі. Це все здається таким дивним, що на мить я гублюся.

Попри те, що ми граємо в одній команді й часто перетинаємося, зі всіх наших я спілкувалася лише зі своїми однокласниками. З одинадцятим все було на рівні «привіт-бувай» та якихось загальних обговорень того, що стосувалося гри. Тому така увага з боку Миті стає для мене несподіванкою. Я навіть на якийсь час втрачаю мову, бо перед очима починають миготіти картинками спогади нашої дружби.

— Кріс... — хлопець обережно торкається моєї руки, яку я все ще притискаю до своїх грудей, і це приводить мене до тями.