Глава 5. Рефлексії і розмови

Глава 5. Рефлексії і розмови

Автобус торохтів крізь ніч, останній рейс на сьогодні. Віз кількох сонних людей і жінку, що у прострації втупилася у вікно, у невідомому напрямку. Освітлений прямокутник то з’являвся у плямах ліхтарів, то зникав серед темних проміжків, як людський шлях – чорні і білі смуги, надбання і втрати, радості і горе. Пряме полотно дороги губилося у перспективі, і невідомо було, чи зверне воно убік, чи піде вгору, чи стрімко покотиться донизу. 

Жінка міцно стискала змерзлими пальцями ключ. Чи відчинить він їй двері і куди вони вестимуть? Небуття або нове майбутнє? Вона зависла у теперішньому, спаливши мости і не проклавши шлях уперед. Її єдина надія – чоловік, який колись прокляв саме її ім’я. Місток, який міг як допомогти перебратися на безпечний берег, так і обвалитися під ногами. 

А вона… Хто вона? Жінка, яка колись зробила крок у власне пекло, вважаючи його вогонь сяйвом золота. Сяйво, що спалило її дощенту і привело на край загибелі. На цьому краю вона випадково помітила того, хто міг стати порятунком, і побігла за несвідомим покликом свого… Чого? Серця? Вона давно його не мала, воно вигоріло, коли залишилося там, у гуртожитку, дев’ять років тому. Сьогодні під попелом щось зажевріло, і вона вхопилася за це міцно, як вміла, заганяючи нігті під шкіру, аби не виказати біль.

В автобусі, що торохтів крізь ніч, їхала Марта, міцно стискаючи в кишені ключ від майбутнього, яким вона збиралася скористатися по повній. Як би там не було, а виживати вона уміла, і тепер знову настав час взяти у долі те, що їй пропонували.

Перевівши погляд на свій порожній безіменний палець, Марта врешті усвідомила, що у книзі її життя почалася абсолютно нова частина. І яким буде її зміст, залежало від її вміння розвести багаття на захололому згарищі чоловічої ненависті.

Рефлексії Марти скінчилися, щойно автобус загальмував на кінцевій зупинці і остання пасажирка покинула салон. 

Вона швидко знайшла потрібний будинок серед типових, піднялася на п’ятий поверх. Задубілі пальці погано слухалися, але Марта змогла відчинити двері. За ними було тихо і темно. Увійшла, запалила жовте світло лампочки у передпокої.

Звичайна двокімнатна “хрущовка” не мала жодних ознак індивідуальності. Тут міг жити як пенсіонер, так і бідний студент. Меблів мінімум, не радянські, але й не нові. Інтер’єр чимось нагадав ту кімнату у гуртожитку, звідки Марта вийшла у сподіваннях на красиве і розкішне життя. Все залишилося позаду, як і мало бути, як трапляється з тими, хто дуже високо злітає, – падіння виявилося болючим. Але не болючіше, ніж її заміжжя, нагадала собі Марта. Витверезило.

Вона пройшлася кімнатами, зазирнула у шафи – нічого цікавого. На кухні теж все було чисто й прибрано, у холодильнику наче миша повісилася. Неможливо, щоб Володимир жив тут, хіба що він приходить сюди виключно ночувати. 

Не уявляючи, чим себе зайняти, Марта раз по разу проходжалася обмеженими квадратними метрами, висвердлюючи дірки у коричневому лінолеумі своїми підборами. Вона не наважилася хазяйнувати, тому навіть чайник на плиту не поставила. Тим більше з напоїв тут були лише дешеві чайні пакетики і така сама розчинна кава. Вкотре нагадувати собі смак минулого Марта була на сьогодні більше не здатна. 

Вона подумала про Володимира і те, ким він став. Ці зміни її злякали, позаяк її фантазії бракувало, щоб усвідомити такі метаморфози. Коли вона помітила його на кладовищі, не повірила своїм очам, але серце нерозумно рвонуло до нього, а мозок одразу намалював стрілку з написом “Вихід”. Поки відбувалося поховання, Марта встигла кільканадцять разів прокрутити подумки всі “за” і “проти” звернення до колишнього. Вона знати не знала, де він і як, одружений чи ні, чого досяг чи куди скотився, але в глибині душі сумнівів не було – єдиний, на кого можна розраховувати. Навколо неї залишилися самі шакали, а тут ще й погрози. Його присутність на кладовищі здалася добрим знаком долі і того, що навіть найпаскудніші грішниці отримують другий шанс. Марта завжди діяла рішуче, а тому і цього разу майже не вагалася.

Цікавість її зашкалювала, але й втома брала своє. Тому жінка присіла на диван, а згодом і прилягла, так і не знявши пальта й шапки. Стрілки на допотопному будильнику на телевізорі голосно цокали у тиші кімнати, крізь стіни чулися звуки сусідського життя, у вікнах будинку напроти сяяли гірлянди, нагадуючи, що незабаром Новий рік – час сподівань і нездійсненних мрій.

Від звуків у замку вхідних дверей Марта підскочила, скидаючи із себе дрімоту. У кімнату зайшов Володимир, несучи за собою холод морозної ночі, а серце Марти заколотилося, повертаючи кольори щокам.

Кілька хвилин вони дивилися один на одного, а тоді жінка поспіхом стягнула із себе шапку, розкуйовдила придавлене волосся і підвелася. Боялася заговорити першою, боялася цього незнайомця. Він, до речі, був одягнений інакше, ніж коли вони розходилися, – у теплу куртку з хутром, зручні штани й утеплені кросівки, Марта аж позаздрила, бо її ноги у тонких і не пристосованих під мороз черевиках замерзли навіть у квартирі. Тут, між іншим, було не дуже тепло.

Оскільки Володимир мовчав і продовжував свердилити її поглядом, Марта, як завше, кинулася в атаку:

– Ти мене ненавидиш?

Володимир хмикнув:

– Не лести собі. 

Слова відлунили болючим спогадом.

Він зняв рукавиці, розстібнув куртку і сів у крісло напроти дивана.

– Тепер я готовий тебе слухати. Ти розкажеш мені все, що могло наразити тебе на таку небезпеку. Де, коли і з ким, хто про що говорив, хто кому що обіцяв, хто кого підставив. Все.

– Я тобі розповім і що далі? Ти позбудешся мене? Здаси в поліцію чи, не знаю, родичам повернеш? Викинеш зі свого життя як непотрібну використану річ?

– Я б сказав, що мені цікаво, звідки в тебе така самовпевненість, але брехати не буду – нецікаво. Досі ти нічим не довела, що можеш стати мені  в пригоді, лише додала мені зайвого клопоту. А клопіт я не люблю і позбавляюся його за першої ж нагоди.