РОЗДІЛ 1.

Балконне скло відбивало яскраве сонячне світло, а за ним, скільки вистачало зору, піднімалися гори Тавр. У Кемері вони височіли майже впритул до міста — монументальні, величні, вкриті густим темним килимом сосен та кедрів. Скелясті піки Тахтали торкалися пасма хмар, і здавалося, що самі гори дихають чимось древнім та вічним. Їм не було діла до людських сліз чи розбитих сподівань.

Софія стояла на балконі орендованої квартири — затишного, але чужого куточка, який мала називати домом наступні чотири місяці. Легкі подуви вітру торкалися обличчя, намагаючись осушити сліди солоних доріжок на щоках.

Вона свідомо зволікала. Пальці міцно стискали перила, а руки все ще дрібно тремтіли — так само, як і останні пів години, коли черговий напад тихого відчаю змусив її сховатися тут.

За скляними дверима балкона лунали дитячі голоси.

Вона не мала права переступати цей поріг, поки не поверне собі спокій. Не могла дозволити їм побачити її такою — зламаною, із червоними від сліз очима та тремтячими руками.

Софія зробила глибокий вдих, вдихаючи вологе гірське повітря з присмаком соснової хвої, і заплющила очі. Потрібно було ще декілька хвилин. Лише декілька хвилин...

Минуло лише десять днів відтоді, як вони прибули сюди втрьох — вона, Алекса та Тіма.

Чотирнадцятирічна Алекса — саме так, і ніяк інакше, дівчина тепер наполегливо просила себе називати — вже впевнено жила у своєму власному підлітковому світі. Десятирічного Тіму цікавив виключно футбол і ігри на телефоні. Хлопчик був надзвичайно непосидючим, його енергія вирувала через край, і він шукав будь-яку нагоду, щоб бігати та рухатися.

Ця поїздка планувалася як довгоочікуваний відпочинок. Натомість для Софії вона мала всі шанси перетворитися на справжню тортуру.

Будинок був розкішним. Вони зайняли весь другий поверх — просторий, залитий світлом, із панорамними вікнами та цим балконом. На першому поверсі мешкали господарі. Власниця будинку, добродушна жінка років п'ятдесяти на ім'я Еміне, була втіленням гостинності. Вона щиро зраділа приїзду Софії з дітьми, дуже тепло й лояльно ставилася до пекучої енергії Тіми та капризів Алекси. Еміне повністю взяла на себе хатній побут: дбайливо стежила за порядком у кімнатах, прибирала й щодня готувала для них смачні домашні страви. Її чоловік, на противагу дружині, був набагато стриманішим і зовсім не таким привітним, проте Софія його практично й не бачила.

Здавалося б, турботлива Еміне повністю розвантажила Софію від щоденної рутини, подарувавши омріяний спокій. Але побутовий комфорт не рятував від внутрішнього важкого тягаря. Навпаки — відсутність звичних хатніх клопотів залишала занадто багато часу для власних думок. Вона залишалася сам на сам із цим важким, гнітючим болем, від якого неможливо було втекти.

Від болісних роздумів Софію раптово відродив дзвінкий, теплий голос Еміне, який лунав із вітальні.

Зробивши кілька повільних, глибоких вдихів та видихів, Софія востаннє провела долонями по обличчю, збираючи залишки внутрішніх сил, і повернулася до кімнати. На столі вже пахнув гарячий обід, який принесла господиня. Тіма й Алекса з нетиповим для них завзяттям допомагали Еміне накривати на стіл — проста турбота жінки та її вміння знайти підхід до дітей щоразу розряджали атмосферу.

Еміне, глянувши на Софію уважно, одразу помітила почервонілі повіки та згаслий погляд. Усі ці дні господиня бачила її сльози й розуміла набагато більше, ніж вимовлялося вголос.

— Сьогодні чудовий вечір. Вийдіть з дітьми прогулятися містом, пройдіться до старої частини Кемера. А я тим часом тут усе приберу й наведу лад.

Софія вже хотіла ввічливо відмовитися — думка про прогулянку здавалася виснажливою, — але Еміне з загадковою усмішкою додала:

— Здійсніть невелику прогулянку. Там, у старій частині, є дещо особливе... Старий Колодязь бажань.

Очі Тіми миттєво спалахнули, а Алекса навіть відклала телефон і зацікавлено випросталася.

— Колодязь бажань? — перепитав Тіма. — А як він працює? Там що, живе якийсь джин чи щось таке?

— Ну, джин чи не джин, — стиха засміялася Еміне, задоволена тим, що привернула увагу дітей, — але місцеві кажуть, що цей колодязь пам'ятає давні таємниці цієї землі. І якщо кинути туди монетку й загадати щось із самого серця... воно обов'язково здійсниться.

Софія відкрила рот, щоб відмовитися. Проте діти не залишили їй жодного шансу.

— Мам, ну будь ласка! Давай підемо! — першим вибухнув Тіма, уже підхопившись зі стільця. — Я вже знаю, що загадаю! Я загадаю, щоб у мене були найкрутіші бутси і щоб я отримав золотий м’яч!

— Тімо, це так банально, — з удаваним скепсисом, але з виразним вогником зацікавленості в очах мовила Алекса. Вона вже гортала щось у телефоні. — Я замовлю, щось реальніше… сумочку наприклад. Ми ж ідем, ма?

— Ну що, Софіє? — Еміне тепло підморгнула їй, бачачи, як діти запалилися цією ідеєю. — Опір марний.

Подивившись на збуджені обличчя дітей, Софія зрозуміла: у неї просто немає жодного іншого варіанту.

— Добре, переконали, — насилу, але щиро усміхнулася Софія, ведучи рукою по волоссю сина. — Поїмо, зберемося — і підемо шукати ваш колодязь.

Тіма радісно вигукнув і знову повернувся до своєї тарілки, а Алекса тихо всміхнулася куточкам губ. Софія ж кинула вдячний погляд на Еміне. Звісно, вона не вірила у казки про здійснення бажань. Але якщо ця маленька пригода подарує дітям радість, а їй самій — хоч годину спокою від власних думок, це вже було варте того, щоб зробити крок за поріг.