Колискова для героя

Напис був: «Стукайте». Слідчий Гриша Ляпін так і зробив. Клацнув замок. Двері відчинились. За ними нікого не було. Лише зробивши кілька кроків, він побачив людей у вузькому коридорі. Кілька жінок сиділи на лавочках біля стіни, чекаючи своєї черги. За маленьким столиком сидів хлопець у камуфляжі, реєстрував тих, хто прийшов.
Волонтерська ініціатива «Соха» була знайома більшості поліцейських у Харкові і відома абсолютно всім соціальним працівникам та чиновникам відомств міста. У всякому разі, останні не соромилися відправляти в цю організацію всіх переселенців, багатодітних харків'ян та осиротілі сім'ї воїнів АТО, вказуючи не лише адресу організації, а й даючи особисті телефони волонтерів, делегуючи, таким чином, їм свої обов'язки. Здебільшого ця ініціатива виконувала функції служб соціального захисту на місцевому рівні. Швидко, ефективно і без бюджетних коштів.
Хлопець у камуфляжі махнув Гриші рукою, мовляв, піднімайся, нагорі тебе чекають. Гриша піднявся сходами. Відчинив двері. Перед його очима постала паралельна реальність. Якщо внизу дорослі чекали в черзі до консультантів з працевлаштування або соціальних питань, брали речі й одяг зі складу, отримували якісь продукти, то на другому поверсі був світ дітей.
Гриша побачив велику кімнату з іграшками. На килимі повзали малюки. Поруч була кімната зі столами, повністю покритими конструкторами «Лего», з яких створювали мегаполіси старші діти. На стінах висіли чудові малюнки. У сусідній кімнаті проходили тренінги.
Всі три кімнати радісного дитячого сміху об'єднувало одне приміщення. Розміри його були неймовірно крихітні, але все ж таки тут уміщалися три столи з ноутбуками і принтерами. На стіні красувалася табличка «Юристи». І юристи дійсно були присутні за столами, надавали первинні і вторинні консультації, оформляли якісь папери і готували справи для судів.
У кутку кімнатки були двері. Напис на них проголошував: «Психолог». Гриша постукав і відчинив їх.
— Заходь-заходь, — почув голос Ельсінора слідчий. — Ми давно чекаємо на тебе, —  вимовив це так, ніби вони з Грицем розлучилися тільки вчора.
Насправді вони не бачилися майже два роки.
Можливо, читач, знайомий із серією «Біла троянда, або Ретродетектив», пам'ятає, що слідчий Гриша Ляпін і психолог Ельсінор Берадзе познайомилися 2010 року. Гриша розслідував загадкове, майже містичне вбивство художниці Ірини Вольскої. Ельсінор, своєю чергою, ще за життя останньої допомагав їй, бо Ірину постійно мучили кошмари. І хоча спочатку Ляпін та Берадзе не сподобалися один одному, все ж спромоглися об'єднати зусилля й знайти вбивцю Ірини. Після цього їхній тандем розкрив ще кілька справ, немов Пуаро і Гастінгс або Шерлок і Ватсон.
Потім Берадзе запросили провести курс лекцій в університеті у Лунді. Він якийсь час жив у Скандинавії. А коли повернувся, поїхав до Києва, на Майдан.
У 2014 році Ельсінор пішов на фронт зі своєю сотнею. Гриша ж залишався в Харкові весь цей час. Боровся зі злочинністю, наскільки міг. І хоча не подобався керівнику й погано просувався по кар'єрній драбині, все ж таки втримався на своєму робочому місці, пережив люстрацію та залишився працювати в новій поліції. Навіть найлютіший ворог не зміг би звинуватити Гришу в нечесності.
— Віро, знайомтеся, це мій давній друг, слідчий Григорій Олександрович Ляпін, — і подивився у бік жінки, — а це  Віра Аркадіївна Мальцева, вона з Донецька. Я консультую її вже деякий час. Нещодавно їй здалося, що за нею стежать. Вирішила, що в неї якась манія, але я переконався, що це не уява. Біля неї дійсно хтось крутиться. Я розповів Вірі про тебе.
Гриша подивився на жінку. Їй було років тридцять п’ять, вона була доволі гладкою, але не мішкуватою, а з чудовими формами. Мала великі сірі очі і довге волосся. Вона нагадала Гриші багатих клієнток із минулого життя Ельсінора, коли той мав шикарний кабінет у центрі Харкова. Слідчому важко було повірити, що ця гарна спокійна жінка пережила війну.
— Віро, розкажіть свою історію, — звернувся до відвідувачки Ельсінор.
Віра Мальцева вагалася. Вона добре знала Берадзе, який допомагав їй та її дочці останні кілька місяців. У неї не було приводу в ньому сумніватися. До того ж він, як і вона, пройшов війну.
Але слідчий, якого вона бачила вперше, котрий і пороху не нюхав та належав до державної машини, аж ніяк не міг розраховувати на її довіру.
Можливо, про неї б сказали, що вона невдячна. Але ті, хто пережив події на Донбасі, насправді втратили віру в світ, особливо віру в людей.
Нарешті наважилася.
— До війни, до чотирнадцятого року, я жила в Донецьку з чоловіком і донькою Стасею, — почала жінка свою розповідь. — Дочці було чотири рочки, вона ходила у дитячий садок. Я працювала в престижному ліцеї, викладала англійську та німецьку мови. Мій чоловік, Андрій, — зупинившись, жінка шукала правильні слова, — у нього був свій завод з виробництва холодильних установок промислового типу, кілька магазинів. У нас була велика квартира, машини.
Віра замовкла, намагаючись упоратися з тремтінням у голосі.
— Я не можу сказати, що мій чоловік займав якусь певну ідеологічну позицію на той час, — чесно визнавала вона. —  Його політика була проста: забезпечити безперебійну роботу свого заводу і вчасно платити зарплату людям. Його вірою, його серцем були я і Стася. Він не був за Майдан, бо вважав, що гроші люблять тишу, хоч як би банально це не звучало. Вважав, що будь-які заворушення в країні погано позначаються на бізнесі. Але він не був і антимайданівцем або сепаратистом. Ба більше, коли навесні чотирнадцятого року стало зрозуміло, до чого все йде, він їздив і до Харкова, і до Києва, відновлював старі зв'язки, планував перевезти своє виробництво сюди. Але плани не здійснилися. Наприкінці травня його вбили, як убивали багатьох підприємців тоді на тій території.
— Убили як, хто? — уточнив Гриша.
— Можу лише сказати, що його авто розстріляли з автомата. Хто? Ополченці, бандити, нова влада? Я не знаю. Тоді всіх убивали там. Розстрілювали цілі сім'ї підприємців і фермерів, усіх, на кого падала хоч якась підозра, що людина за Україну. У будь-якому разі, того ж дня до нас в квартиру прийшли люди і викинули мене з дитиною на вулицю.
Віра знову зупинилася. Гриша терпляче чекав на продовження.
— Знаєте, так дивно вийшло. Коли я лише почала водити машину, чоловік купив мені маленький Daewoo Matiz смішного зеленого кольору. Через кілька років, перед війною, Андрій подарував мені Nissan. Стареньке авто я поставила в татів гараж, у приватному секторі. Так от, після смерті Андрія Nissan ополченці відібрали. А про старе авто ніхто не згадав. Так з усього, що важкою працею нажив Андрій, у мене залишилось тільки це чудернацьке авто.
Коли мене з донькою вигнали на вулицю, ми поїхали до мами (тато помер ще до Майдану). Після того, як ми поховали Андрійка, дякувати Богу, нам хоч тіло віддали, я вирішила їхати з Донецька. На старенькому авто, з речами і їжею на першу пору, майже без грошей. Тоді відкрили так званий «зелений коридор». Чули про таке?
Гриша чув. Бойовики нібито давали можливість мирному населенню виїхати з території військових дій, обіцяючи не обстрілювати ту чи іншу дорогу. Люди виїжджали на машинах, автобусами вивозили сиріт з дитячих будинків, волонтери рятували інвалідів та лежачих людей похилого віку. Але добиралися до пункту призначення не всі. Бойовики розстрілювали колони тих, хто виїжджав. Для них усі, хто залишав Донецьк, були зрадниками «русского мира», тими, хто не мав жити.
— Я досі пам'ятаю сім'ю, яка їхала на машині попереду. Вибухи. Руки, ноги і кишки на узбіччі, кров. — Пережите знову стало перед очима. Віра не змогла стримати сліз. Неслухняні краплі котилися по щоках. — Я дісталася до Харкова, острівця безпеки і тиші, — продовжила жінка. — Мій чоловік говорив, коли щось трапиться, я можу звернутися до його давнього друга і партнера Гени Ткаченка. І коли я їхала до Харкова, я дійсно розраховувала на допомогу Гени і його дружини, Тетяни, з якою до війни була знайома. Ми разом їздили відпочивати до Єгипту. Але, — Мальцева махнула рукою, жестом показуючи розчарування, — вони, коли я подзвонила, не захотіли зустрітися. Кричали, що не хочуть із «донецькими сепаратистами» взагалі знатися, що ми зрадники, що це через нас почалася війна.
Гриша підняв голову і пильно подивився на жінку. Сказане його здивувало.
— Навіть так? — уточнив він. Ляпін знав, що у харків'ян були різні думки з приводу того, що відбувалося, але загалом жителі міста допомагали переселенцям. Навіть чужих, зовсім незнайомих людей селили у себе вдома, хоча б на кілька тижнів.
— Так. Це не вкладалося в голові. — Віра трохи заспокоїлась. —  Коли все це починалося в Донецьку або Луганську, це нагадувало балаган. Кілька крикунів стояли на майданах, кричали гасла, люди їх особливо не слухали. Потім з'являлися вже військові, бойовики, просто під носом у міліції махали автоматами. Їх було до смішного мало, їх могли відразу заарештувати. Але влада ніяк не реагувала. Міліція мало не охороняла їх.
При цьому все відбувалося в центрі міста, але немов у іншій реальності. Ми дивилися новини. Але інформація з телевізора не вписувалася, не синхронізувалася з повсякденним життям. Я займалася будинком, донькою, ходила на роботу, і цей політичний балаган здавався абсолютної нісенітницею. Розіграшем.
І тільки коли почалися обстріли, вбивства, грабежі, місто накрило хвилею усвідомлення жаху.
Сепаратисти? Ми, прості люди, не розуміли тоді взагалі, що відбувається. І більш за все ми не розуміли, чому влада в Києві з цим нічого не робить.
Зрештою, ми всі працювали, платили податки, на які існувала та сама міліція або армія, чортові генерали, і мали право на захист. Не ми, не жінки з дітьми і візочками, не підприємці і студенти повинні були йти проти бандитів, а ті, кому за це платять.
Мальцева з викликом подивилася на Григорія. І він відчув укол совісті. Адже сам, подумки, він теж вважав винними жителів Донецька. Але зараз, дивлячись на становище її очима, теж поставив собі питання: «Чому міліція, СБУ, армія, уряд тоді нічого не зробили?» Тоді можна було все зупинити, і не було б двох років війни і тисячі вбитих українців.
Але ж і в березні у Харкові, якби не самі мешканці, що виступили проти приходу російської чуми, якби не активісти і майданівці, тут би давно була чергова невизнана республіка.
«Ми присягали служити українському народові, але ми не діяли», —  згадував він час, коли і сам стояв в оточенні на площі і швидше захищав «тітушок» та російських гастролерів, ніж харків'ян.
«Ми підкорялися наказам», —  гірко подумав він.
— Хоч як би там було, кілька днів ми, я і дочка, жили в авто, — перервала Гришине самобичування Віра. — Грошей у мене було небагато, квартиру зняти не виходило. Я розуміла, що потрібно буде якось жити самій у місті, де я чужа. Але не знала, що робити. Поступово посилювався відчай. Якоїсь миті я думала повернутися додому, під обстріли, але донька…
Ось тоді і сталося маленьке диво. Одного разу, під ранок, у скло машини постукали. Це була людина, як би м'якше висловитися, без певного місця проживання, — Віра усміхнулася. — Так, я тоді теж була без житла. Він сказав, що був на вокзалі й бачив, що там волонтери відкрили пункт допомоги переселенцям, що негоже дитині жити в машині. Так по-доброму він це сказав… — на очі Вірі знов набігли сльози. —  Я поїхала на вокзал. Там дійсно були волонтери організації «Соха». Пам'ятаю жінку, Надію, вона була в білій блузці без рукавів, у довгій спідниці, вся змучена. Потік переселенців був величезний. Але вона вислухала мене, потім з кимось розмовляла по  телефону. І, не повірите, буквально через півгодини нас зі Стасею поселили на добу в готель, тут же, при вокзалі, безкоштовно. А потім принесли гарячу їжу.
Виявилося, харків'яни приносили каструлі з гарячою їжею для переселенців просто на вокзал. І не можна словами розказати, що таке за кілька днів уперше прийняти душ, поспати в ліжку, поїсти свіжозвареного супу. Той суп я буду пам'ятати завжди.
Далі моє життя було нерозривно пов'язане із волонтерами «Сохи». Спочатку вони знайшли родину, яка дала нам притулок на певний час. Потім допомогли мені зняти квартиру. Зі мною і Стасею постійно спілкувалися психологи, а пізніше — логопед. Тому що Стася, якій було тоді вже майже п'ять років, перестала розмовляти.
Потім міжнародний фонд оголосив про реалізацію грантової програми для переселенців. Волонтери допомогли мені взяти участь. Виграла грант, відкрила свою школу англійської мови, змогла орендувати приміщення, закупити обладнання, набрати групи дітей та дорослих, навіть найняти ще одного вчителя англійської. Я ставала на ноги. А одна журналістка, знаєте, та, яка весь час про переселенців пише, навіть зробила статтю з моєю історією успіху, — Віра знизала плечима. —  Це так звучить, усього два рядки, але це були два важкі роки.
Ляпін здивовано подивився на Ельсінора. У чому сенс? У чому ж інтрига?
—  Мама вже жила з нами. Життя налагоджувалось. Була мить, коли я відчула щастя. І от, почалося це.
— Що саме?
— За мною стежать. Я стикаюся постійно з одним чоловіком. І біля моєї машини кілька днів потому він теж крутився, і біля будинку. Рудий, бородатий. Але навіщо? Кому я потрібна?
В розмову включився Ельсінор:
— Віра прийшла до мене. Вирішила, що їй це все тільки здається, нерви… Але, коли вона йшла звідси минулого разу, я проводив її до дверей, і за нею дійсно пішов чоловік. Тоді я кинувся за нею і голосно запропонував провести додому. Мабуть, зрозумівши, що «засвітився», переслідувач звернув на іншу вулицю, зник з поля зору. Це було вчора. Тому я й подзвонив тобі з самого ранку, попросив приїхати, вислухати і допомогти їй.
— Зрозуміло, — Гриша кивнув. Він уже зробив певні висновки. — Віро Аркадіївно, я можу сміливо припустити, що справа не в вас. Швидше, історія відсилає нас у минуле, до діяльності вашого чоловіка.
— Мій чоловік був хорошою людиною, —  заступилася жінка за покійного.
— Не сумніваюся. Але часи були темні, і, напевно, не все він вам говорив. Що він робив останніми місяцями перед смертю? З ким спілкувався? Чому його вбили? — Гриша зупинився, дещо спало йому на думку. Потім уточнив:
— У нього були сторінки в соцмережах?
— Так. «Вконтакті» та Фейсбук.
— Добре. Ви не знищували фото, статуси?
— Ні. Не змогла.
— Зі зрозумілих причин, навряд чи я зможу отримати інформацію з тієї сторони, з ДНР. Доведеться використовувати доступні засоби тут. За соціальними мережами досить легко з'ясувати, чим займалася людина, про що думала, з ким зустрічалася. Я допоможу вам, — потім додав: — Мабуть, настав час знайти відповіді.
— Гаразд. Дякую, — Віра простягнула слідчому візитку. — Мені час на роботу. Ось номер мого телефону.
Берадзе допоміг жінці вдягнути пальто. Вона усміхнулась йому та вийшла.
Гриша дивився на друга. У нього було чимало запитань і навіть претензій до психолога, що накопичилися за той час, поки вони не бачились.
— Ти витріщився на мене, як ревнива дружина на гулящого чоловіка, — м'яко сказав Берадзе другу.
— Байдуже, —  Гриша був налаштований рішуче. Він був готовий до наступу, — Мені є що тобі сказати. Ти поїхав у зону АТО, я розумію, це був чоловічий вчинок. Але від тебе не було жодних звісток майже два роки. Коли повернувся, ні з ким не спілкувався. Ти обірвав усі старі зв'язки, кинув клієнтів і мене ...
— Ти вже не дитина. Чудово можеш упоратися сам, —  намагався зберегти мир психолог.
— І після цього телефонуєш, наче так і треба! — не вгамовувався Ляпін. — Наче я той пес, можна лише свиснути.
— Власне кажучи, чого тобі не вистачає для поновлення нашої дружби? Шкіряного дивана, як у старому кабінеті? Або тарілки з сиром? Запитаю дівчаток із дитячої, може, і принесуть тобі кілька цукерок, —  відбувався жартами Берадзе.
— Ти знаєш, про що я, — холодно відповів слідчий.
— Ні, не знаю.
— Коли ти повернувся, ти навіть зустрітися не захотів. Я розумів, що тобі важко, хотів допомогти, поговорити, підтримати.
— А про що ти хотів зі мною поговорити? —  перебив його Ельсінор. — Про те, що ми, наївні з Майдану, полізли з вилами на російські танки захищати Україну? Або про гасло «Герої не вмирають»? А вони вмирають, ще як вмирають. І смерть — це, друже мій, не якесь там буддистське розуміння переходу або небесна брама з ангелятками, а це кров твого друга у тебе на руках. Це дзвінок матері, якій ти кажеш, що її сина «більше немає на цій землі». Це батько, який посивіє за мить, тому що немає його друга, його опори в старості.
Знаєш, що з моєї сотні із Майдану ніхто, крім мене, не повернувся додому? Знаєш, що таке Авдіївка або Мар'їнка? А Трьохізбенка? Це не населені пункти або точки географії. Це адреси пекла. Ти хочеш поговорити? Поговорімо.
Останній мій товариш. Сергій. Йому було лише двадцять три роки. Його голова лежала у мене на колінах. Йому було страшно. Дуже страшно помирати. Як маленькому хлопчикові, я говорив йому слова розради, я говорив йому про його дівчину, обіцяв, що він повернеться і зможе одружитися, і у нього будуть діти, а потім…
Потім я співав йому колискову, тихо-тихо: «Спи, мій хлопчику, спи, сняться котику солодкі сни, спи, дитинонько, спи, мама цілує щічки твої». Мене так і знайшли волонтери, з холодним тілом на руках, я вив колискову. Більше я вже не міг служити своїй країні. Я взагалі більше нічого не міг. І поговорити з тобою я теж не міг.
— Я б допоміг тобі.
— Ні. Ти не був там. Ти не знаєш.
 Гриша подивився на свого друга. Той стояв біля вікна. Він не був згорблений, і на ньому не лежала тяжкість світу, як пишуть у романах про людей, що пережили трагедію. Він майже не змінився зовні. І все ж це більше не був той Ельсінор, якого він знав. Не той блискучий міський піжон, модний психолог, не той глузливий грузин із приголомшливою ерудицією. Ні. Це був солдат, який тут, на мирній території, продовжував битися за своїх людей, за свою країну, за Віру Мальцеву і її дочку, немов не помічаючи, що кров тече з серця, а життя його покидає.
Повернувшись додому, Григорій Ляпін відразу ж узявся до діла.
Андрій Мальцев. Його життя останні кілька місяців. Соціальні мережі. О так, вони розповідають поліції більше, ніж найчесніший свідок. Розповідають про сьогодення і про забуте минуле.
 Григорій швидко знайшов сторінку бізнесмена з Донецька. Одна з перших фотографій, яка привернула його увагу, була зроблена на якомусь економічному форумі в Харкові. Вбивши теги, Григорій швидко відшукав інформацію про схожі заходи в місті. Їх було чимало. І багато виявилося статей, які висвітлювали події, а найголовніше — фотографій і відеоматеріалів журналістів.
Слідчому довелося переглянути понад тисячу, співвіднести з датами, перш ніж дійти до якогось висновку. Він зрозумів, що Андрій Мальцев цікавився Харковом іще до подій чотирнадцятого року і навіть до Майдану. Бізнесмен постійно спілкувався з великою кількістю людей. Але на багатьох знімках біля Андрія був один і той самий чоловік.
«Отже, це і є Гена Ткаченко. А ось і його дружина Тетяна…»
Гриша вбив у пошуковик і цих людей.
Тетяна провадила дуже активне життя в соціальних мережах, виставляючи кожен сантиметр свого існування напоказ. Ось тут вона в Одесі, ще навіть не з Геною, в номері, який нагадує кімнати радянських санаторіїв. Потім світлина з іншого відпочинку. Більш розкішного. Там вона ще на старій моделі «Маzda», в прочинених дверцятах виставлена нога у високому чоботі. Через кілька років вона у сірій норковій шубці біля білого «PEUGEOT». Заміжня.
Гриша досить швидко дійшов висновку, що бізнес Гени Ткаченка був не таким уже й вдалим до тринадцятого року, тобто до того часу, коли до Харкова приїхав Андрій Мальцев.
Чи можна припустити, що Андрій не тільки вирішив перевезти свій завод з Донецька, а й інвестував тут в якісь підприємства? Гриша гриз сухарики зі смаком бекону. Оце, мабуть, теж треба перевіряти…
Минув тиждень. І все було майже як за давніших добрих часів. Хоч кімнатка з написом «Психолог» і відрізнялася від минулого кабінету Берадзе, найголовніше — вони знову працювали над справою.
На відміну від тієї зустрічі, коли ще не були висловлені образи і не настала відповідна розрядка, тепер вони дивилися один одному в обличчя і спілкувалися з щирим серцем.
Гриша Ляпін ділився знайденою інформацією, а Берадзе увімкнув електрочайника, що стояв просто під вікном. Тут же були коробок із кавою «3 в 1» і якесь печиво. Заваривши солодкий напій зі смаком горіха, психолог подав чашку слідчому.
— Ситуація така, — почав Ляпін. — Кілька років поспіль Андрій інвестував у бізнес Гени Ткаченка, користуючись із чого, той зміг розширити мережу своїх кафе по місту. Крім того, Андрій орендував велику територію за Солоніцівкою. Мабуть, він дійсно планував перебратися сюди. Як ти розумієш, довіреною особою, що провадила всі його справи тут, був Ткаченко.
— Ти натякаєш на те, що Ткаченко мав мотив убити Андрія, щоб у майбутньому не ділитися доходом? Тобто Мальцева вбили не бойовики, це було замовне вбивство?
— Схоже на те. Я почав пробивати зв'язки Ткаченка в кримінальному світі. І, як виявилося, у нього чимало знайомих серед тих, кого називали «тітушками».
— А куди потім поділися всі ці «тітушки»?
— Відомо куди. Хтось заховався. Дехто поїхав на Донбас.
— Саме так. І хтось із них прихопив замовлення на вбивство Мальцева.
— Так. Я попросив товариша з СБУ пробити Ткаченка по їх каналах. Він дещо знайшов. Повідомлення, яке отримав Ткаченко в день смерті Мальцева, всього з двох слів: «Справу зроблено». Відправник не відомий, але вишка, яка передала сигнал, була на тому боці.
Чоловіки замовкли. Берадзе обмірковував почуте. Ляпін пив свою каву з горіховим присмаком і їв печиво.
— Якщо Мальцев збирався переїжджати до Харкова, — порушив мовчанку Берадзе, — які плани у нього були щодо дружини і дитини?
— Взяти з собою, напевно, — припустив Гриша.
— А куди? Як нормальний мужик він купив би якийсь будинок або квартиру.
— Можливо. Це теж ще треба перевірити.
— Думаю, тобі варто відвідати Ткаченка і натякнути на те, що поліції відомо про його витівки. Це його зупинить від подальших кроків проти Віри. На той випадок, якщо стеження він встановив.
— Я сьогодні зв'яжуся з ним.
— Так. І ще. Я дещо чув на фронті. Тоді це не мало сенсу. Але мені здається, вбивство Мальцева було непоодиноким. Тоді у Донецьку і Луганську вбивали багатьох українських патріотів, знищували цілими сім'ями. Але, якщо вдуматися, серед них був дуже високий відсоток людей заможних, тих, кому заборгували гроші в різних регіонах України, Росії, та й на самому Донбасі.
— Зачистки з політичних мотивів насправді могли бути звичайними замовними вбивствами.
— Можливо. І, швидше за все, виконавцями були не ополченці, не російські найманці, а професійні кілери.
— Мережа кілерів, типу як в американському кіно.
— Кіно теж неспроста знімають, — відбив пас Ельсінор. — Майже завжди є реальні прототипи і реальні історії. Але сам подумай, після того, як були знищені підприємці на Донбасі, куди поділися виконавці?
— Ну точно не пішли воювати «за русский мир».
— Ні, не пішли. Вони повернулися в Україну і продовжують робити свою чорну справу. Може, не так активно, не так відкрито, тут усе ж немає військових дій, на які можна все списати. Але ж…
— Тобто, якщо я думав, що виконавець залишився там, і його мені не дістати, то насправді він тут. До нього або до них цілком можна дістатися.
— Так. Якщо врахувати, що ти знаєш замовника, якщо ми все-таки не помиляємося щодо Ткаченка, то через нього можна вийти на виконавця.
— Звучить круто, — слідчий загорівся ентузіазмом.

Віра бачила сон. Вона стояла на кухні в старій квартирі. Повіяв вітер і підхопив її. Став тягнути  до вікна, щоб скинути вниз. Її охопив жах. Віра відчувала, що не вітер це, а сам сатана. Знала, що потрібно перехреститися. Але все її тіло було паралізованим. Вона намагалася. Вона знала, що порятунок у хресному знаменні, але не могла нічого зробити, не могла чинити опір. А сатана тягнув її і тягнув. Подумки читаючи «Отче наш», неймовірним зусиллям волі вона одним пальцем змогла накреслити в повітрі хрест… Відпустило.
Прокинулася. Відчула жах від пережитого уві сні. Подивилася на годинник. П'ята ранку. Ніч пішла. Прийшов новий день. Видих.
Перші числа грудня шістнадцятого року. Місто закутане снігом. Мама Віри, Зінаїда Петрівна, заварювала чай. А сама Мальцева дивилася у вікно, чекаючи гостей.
Минуло майже два тижні з того часу, як вона розповіла свою історію Гриші Ляпіну й Ельсінору Берадзе. І тільки сьогодні вранці вони повідомили, що зараз приїдуть.
Подзвонили. Віра почула, як мама відчиняє двері. Впізнала голос Берадзе, який запитав, чи у школі Стася.
Потім чоловіки  увійшли в кімнату. Берадзе, Ляпін і третій тип, той самий рудий бородань, який крутився навколо неї кілька днів.
Віра подивилася на Ельсінора. Він заспокійливо їй усміхнувся у відповідь.
Бородань роззирнувся. Не знаючи, куди себе подіти, сів на краєчок найближчого стільця. Худий, з кучерявою борідкою, звали його Жаном (саме Жаном, бо його мама любила французькі фільми з Бельмондо).
Віра жестом запросила Берадзе та Ляпіна теж сідати, а Зінаїда Петрівна розставила чашки для чаю. Гостинність була для неї важливішою за справи.
— Історія така, — почали розмову, коли було розлито гарячий духмяний напій. Слово завів Гриша. Віра з мамою напружено його слухали. — Кілька років тому харківський підприємець Гена Ткаченко закохався в дуже гарну жінку Таню, яка працювала нотаріусом при агентстві нерухомості. Закохався, як то кажуть, до нестями. Таня, будучи не лише гарною, але й амбітною, вийшла за нього заміж. Це підвищило її соціальний статус і зробило своєю в деяких колах.
Гена виконував усі забаганки Тані. Це було дорого, а бізнес, от лихо, не процвітав. Справи вже зовсім розвалювалися, коли тринадцятого року на горизонті з'явився давній знайомий з Донецька — Андрій Мальцев. Бізнесмен освоював нові території. Він погодився інвестувати в бізнес Гени, але за умови, що на чолі кожного  кафе будуть професійні менеджери. Так і зробили. Почало все налагоджуватися.
І все б добре, але Андрієм захопилася Таня. Так-так, Віро, — дивився в очі жінці слідчий. — Ви разом їздили в Єгипет, відпочивали, спілкувалися, а весь цей час Таня чахнула від кохання до вашого чоловіка. Саме від кохання, справжнього і всепоглинаючого.
Не знаю, чи здогадувався про це сам Андрій, але Гена зрозумів усе відразу. Він бачив, як втрачає дружину і жодні «шмотки» й цяцьки не могли цього змінити.
Свого піку ситуація сягнула, коли Андрій у січні чотирнадцятого року купив нову квартиру через агентство нерухомості, в якому працювала Таня, і повідомив, що вирішив переїхати жити до Харкова. Для Гени це був крах шлюбу.
— Я не розумію. Про що ви говорите? Мій чоловік не міг мені зраджувати і точно не став би готувати наш переїзд, купувати квартиру, не порадившись зі мною, — заперечила Віра.
— У цьому й була проблема. Ви хотіли жити в Донецьку, з мамою, в місті, де був похований ваш батько, де народилася ваша дочка, де ви працювали в улюбленій школі. Ви пустили коріння.
Але у Андрія не було коренів. Ви самі кажете, його цікавив тільки бізнес і сім'я. Але ж сім'ю можна було й перевезти. А свій бізнес він почав уже вести тут. Він не говорив вам, бо знав, що ви будете не в захваті від його ідеї. Просто чекав слушного моменту і жив на два міста. Згадайте, як часто він тоді від'їжджав.
— Так-так, він говорив: бізнес, партнери, але особливо в подробиці не вдавався, — пригадала жінка.
— Тим часом на Донбасі пройшли вибори. Нова влада, військові дії. Гена розумів, що приїзд Андрія прискориться, і що, з огляду на нові обставини, ви не будете проти Харкова. Він не знав, що робити. Та відповідь прийшла сама собою, коли масово стали вбивати бізнесменів у Донецьку і Луганську. Ткаченко знайшов контакти і «замовив» убивство суперника.
— Тобто Андрія вбили не через гроші? — уточнила Зінаїда Петрівна.
— Ні. Швидше, через ревнощі.
— О-ох…
— Андрія не стало. Ткаченко заспокоївся, — продовжував слідчий. — Але тут приїхали ви з донькою, одразу ж їм зателефонували. З переляку Гена подумав, що ви дізналися про все.
— Зачекайте, а ви звідки знаєте? — здивувалася Мальцева.
— Я вам не сказав? Викликав його на допит. Лише трішки налякати хотів, мовляв, так і так, підозрюємо, доведемо. А він став співати солов'єм так швидко, що я навіть не встигав записувати, — Ах, як же Ляпіну подобалася його роль! — Розповів усе, що знав. Виявляється, совість і страх терзали його ці два роки постійно. Потрібен був лише маленький поштовх, щоб покаятися і віддатися правосуддю.
— З глузду з'їхати. А Тетяна?
— Вона швидко про все здогадалася. Кинути його не кинула, але пекло на землі влаштувала. Навряд чи у нього з того часу був хоч один день спокійного життя. Все ж вона сильно кохала Андрія.
— Та це ж якийсь турецький серіал. А хто тоді за мною стежив? Навіщо ви за мною стежили? — запитала Мальцева в рудого бороданя.
— А… — спробував почати розповідь гість.
— Вам би хотілося, щоб вас переслідували? Що вам було від мене потрібно?
— Віро, Віро, заспокойтеся, — заступився за гостя Берадзе. — Це вже інша історія. Хай людина скаже.
Жан випростав плечі. Вихід на сцену. Його роль у цій трагікомедії.
— Тринадцятого року відбувався у Харкові форум підприємців, — здалеку почав він. — У мене була ідея, я айтішник, але не було грошей. Я підходив буквально до кожного присутнього на форумі і намагався привернути увагу, знайти спонсора. Мене вислухав тільки Андрій Мальцев, який саме шукав стартапи для втілення. Ми домовились і створили невелику компанію, яка приносить зараз цілком стабільний дохід.
Але ось у чому заковика. Я знав Андрія, але взагалі не знав вас. І раптом він гине, а з вами загубився будь-який зв'язок. Телефон мовчав, а єдиний, кого я знав з друзів Андрія, Гена Ткаченко, сказав, що ви залишилися в окупованому Донецьку.
Що я міг зробити? Я продовжував працювати, розвивати справу. А потім зовсім випадково на сайті новин у рубриці «Я ; переселенець» прочитав історію успіху Віри Мальцевої, яка залишилася сама з дитиною в Харкові, отримала грант і відкрила свою англійську школу. Так, зрозумівши, що ви в Харкові, я знову почав шукати вас. А коли знайшов, потрібно було впевнитися, що ви — це ви. У цьому мені допоміг ваш старенький Matiz, який на вас був зареєстрований багато років, про що збереглася інформація в базі даних.
Я хотів заговорити з вами на вулиці, але боявся, що ви подумаєте, що я маніяк якийсь. Потім усе ж зважився два тижні тому. Але з вами був він, — Жан вказав на Берадзе. — Нічого не виходило. А сьогодні, п'ята ранку, я сплю, до мене вриваються, хапають, кричать: «Навіщо стежиш за Вірою Мальцевою?»
— Просимо найщиріше вибачення, — абсолютно серйозно сказав Берадзе, — але час було ставити крапки над і. Тепер ви зможете віддати Вірі її частку в компанії.
— Це не частка, це відсоток від доходу, —  поправив Жан.— Та на нормальне життя вам з донькою і мамою вистачить, — запевнив гість.
— В мене є школа, ми не голодуємо, — розгубилася жінка.
— Віро, ви не зовсім розумієте, —  м'яко повів психолог. —  Ваш чоловік турбувався про вас, подбав про майбутнє вашої дитини, це в жодному разі не зменшує ваші заслуги, і ви далі можете викладати, розвивати вашу школу.
Потім Берадзе додав: — І, як мені здається, ви не бачите найголовнішого: у вас є тепер своя квартира.
— Квартира? Але чому Таня мені нічого не сказала?
— Через бабську заздрість, думаю, — вставив своє Ляпін. —  Коли цю сімейку притиснули, Гену розкололи, вона й вручила нам документи і ключі, — Гриша поліз у свій ранець. — Ага. Ось.
Він віддав Вірі теку з документами на квартиру і ключі.
— Бачите, все з самого спочатку було оформлено на ваше ім'я, — вказав слідчий.
— Але як же так! — спалахнула Зінаїда Петрівна. —  Віра зі Стасею жили в машині, мучилися у чужих кутках, а Гена з Танею знали про цю квартиру!
Ляпін знизав плечима, він і не таке бачив.
— Мамо, мамо, це вже минуле. Але подумай, у Стасі тепер буде рідний дім, своя кімната, свій столик для малювання, місце для ляльок. Ах, Андрію, Андрію, — Віра заплакала. Ридма. Сльозами всього Всесвіту. Радістю полегшення після довгого важкого шляху переселенця тривалістю у два з половиною роки.
Зінаїда Петрівна обняла Віру. Як маленьку дочку. «Ну що ти, що ти», — заспокоювала. Чоловіки не могли перебувати в цій зливі почуттів. Та й казати більше нічого було. Кивнувши мамі Віри на прощання, вони вийшли з квартири.
Жан, поклавши на столик свою візитку, зачинив двері.
Ляпін, попрощавшись, пішов на роботу, де його чекала купа справ і паперів.
Ельсінор повертався до свого кабінетика в організації «Соха», де, сховавшись від великого світу, знайшов притулок.
Знову падав сніг, маскуючи біль міста. Мороз посилювався. Люди мерзли на зупинці. Трамваї знов не ходили. Берадзе дивився на танок зимових метеликів і думав про Віру. Згадував сльози полегшення, які прорвалися крізь стриманість і силу волі. Вони допомагали виживати останні два роки, але висушували її ніжну жіночу душу.
Як би і йому хотілося так заплакати. Вилити свій біль. Щоб більше не пам'ятати півтора року на фронті. Не пам'ятати, як гинули його товариші. Чи не пам'ятати, як помирав на руках той хлопчисько. І не прокидатися ночами від того, що співаєш колискову: «Спи, мій хлопчику, спи, сняться котику солодкі сни, спи, дитинонько, спи, мама цілує щічки твої».