1. Випадкова зустріч

Стояло літо 1991 року. Середина серпня. Ми з моїм другом Дімою їхали в метро до однієї нашої знайомої. Був вечір, і людей у вагоні було багато. Тримаючись міцно за поручні й гойдаючись у такт руху вагона, я думав про своє, а мій друг із цікавістю озирався довкола, витріщаючись на людей, які метушилися навколо нас.

— О, дивись, яка ципа, — прошепотів мені на вухо Діма, показуючи очима кудись позаду мене.

Я обернувся, і перше, що я побачив, були розкішні дівочі груди. «Нічогенька собі», — подумав я про себе. Підняв очі й остовпів. Просто позаду мене стояла наша спільна з Дімою однокласниця Іра. Іра П'ятихатенко.

Наші погляди зустрілися. Іра спочатку здивовано оглянула мене з голови до ніг, а потім різко усміхнулася і кинулася нам назустріч.

— Ой, хлопчики, як я рада вас бачити! — зізналася вона нам. — А ви теж молодці, — раптом ображено заявила Іра. — Уже два місяці, як з армії повернулися, і хоч би в гості раз зайшли.

Ми не бачилися з однокласницею цілих три роки — відтоді як закінчили школу. Я знав, що вона вступала до інституту, але не вступила і пішла працювати. А в школі ми з нею особливо не товаришували й не спілкувалися. Іра була найнепомітнішою дівчиною в нашому класі. Маленька і тендітна. Завжди погано вдягнена. З дитячим личком. Коли до десятого класу в усіх дівчат з'явилися вже досить помітні груди, то саме лише Іра ходила без жодних ознак приналежності до жіночої статі. Плоска, як дошка.

І от зараз передо мною стоїть розкішна дівчина, скоріше навіть молода жінка. З цілком сформованими формами, прекрасними грудьми і вся така мегасексуальна у своїх ультракоротких шортиках і білій в обтяжку на грудях майочці.

— А ти це куди? З відрами? — спитав у неї Дімон, покосившись на два відра: пластикове й залізне, які Іра тримала в лівій руці.