40 Руслан

Я не вірю його словам, точніше, не хочу вірити… Дава сидить, опустивши голову.

— Бляха, Рус! Я ні в чому її не звинувачую! — каже він. — Але факти… Все врно якось одне до одного…

— Так, факт залишається фактом, — я стискаю руки в кулаки. Мене бісить, що ситуація склалась саме так. 

— Давай я заберу їх з малою до себе? — пропонує Давид. — Це все ж може бути моя донька… І я зараз ніби відчув оте батьківське… Як тобі пояснити те відчуття? Ти не зрозумієш, вибач. 

Я підтискаю губи. Я впевнений, що розумію. Мала стала мені дуже дорогою, я полюбив її, як рідну, бо вона — донька Ді. Але Дава в чомусь має рацію, якщо це його дитина, він має право… Тим паче, якщо Ді я і не був потрібний. 

— Я маю поговорити з нею, — кажу рішуче. 

Але я не можу уявити Ді в його квартирі! Не можу уявити їх всіх сімʼєю! Мене мов у м'ясорубці перекручує від цих думок. Від того, що я уявляю цю чортову картинку, і на ній замість мене — Давид! 

Думаю, що спокійної розмови не вийде. Але я маю хоча б спробувати зрозуміти. Я кохаю Ді, я маю спробувати.

Охорона вже повідомила мені, що Діана з Аріною поїхали до дитячого стоматолога, у малої хитався молочний зуб, про це вона ще вчора мені хвалилась. Отже буду ловити їх там. 

— Рус! — Дава намагається мене перехопити. — Не нароби дурниць! — каже мені в спину. 

— Дякую, — відповідаю коротко і йду. 

Дійсно намагаюсь триматись. Нам просто треба поговорити, можливо, все не так погано. Може, її залякали. Я сам винен, що не простежив, не помітив зміну в її поведінці чи щось таке. 

Дзвоню охороні і дізнаюсь, де саме вона зараз. Виявляється, в кафе біля стоматолога. Коли заходжу всередину, бачу, що Ді сидить разом із Артемом. Вся моя витримка кудись зникає просто миттєво! Я підлітаю до них і одразу хапаю придурка за шкірку: 

— Якого біса ти тут робиш?!

— Руслане! Що ти робиш? — ДІ намагається мене відірвати від свого дружка. — Припини! Пусти його! 

— Ді, чому цей наркоман тут? Зізнавайся! Ти вирішила дати йому на дозу, хоч я і забронив? — продовжую я. 

— Я маю тебе питати, куди мені витрачати власні гроші? — в її очах спалахують вогники. — Чи не забагато ти на себе береш, Аріон? Пусти! Він мій друг! Так само як катя твоя улюбдена няня! 

— Я не хочу, щоб ти спілкувалась з наркоманом! — я штовхаю Артема. — Ану геть звідси!

— Ти ще й брехло? Вчора ти мені обіцяв дати гроші на лікування його батька, а сьогодні як переспав зі мною, то вже змінив свою думку? — шипить ДІ. 

— А ти мала бути у дантиста з дитиною, а сама вирішила зустрітись з ним за моєю спиною! Сидіти в кафешці! — кричу я. 

— Там охрона!— відповідає Ді. — Я вийшла на п'ять хвилин. 

— Тільки половина, половина з тобою! Думаєш, це безпечно? 

— Думаєш, лише ти переживаєш за її безпеку? — простежую поглядом як охорона виводить Артема геть. І знову повертаюсь до Ді. Вправно грає розлючену жінку? Чи справді злиться? Чорт! Як її розгадати? Якого біса вчепилась за наркомана? Може вона з ним насправді спить? Запудрий їй мізки, закохалась? І план з мене гроші стрясти розробили вже удвох? Я, бляха, заплутався в усіх цих підозрах!

— Може, ти і шпигуєш за мною, щоб йому на дозу давати свої гроші? — раптом питаю я. — Я все знаю! 

— Що ти знаєш? — вона блідне. І ця реакція красномовніша тисячі слів. 

Все підтверджується і мені стає боляче. В глибині душі я сподівався на якесь пояснення, але Ді тупо косить під дурепу. 

— Я залишу Аріну у себе, а ти йди до свого наркомана! Вона не буде жити в такій родині! — вибухаю я. 

— Ти не зробиш цього, Руслане! — Ді вскакує, але я киваю охороні, щоб притримали її. 

— Ти не знаєш, що я можу зробити, Ді… — кажу, підходячи до неї. — Аріна — Аріон. І вона буде зі мною. 

Розвертаюсь і йду. Намагаюсь не слухати її крики. Ще один ніж в спину. Але після стількох ударів цей вже майже не болить. Заберу малу і поїдемо додому. Мені треба оговтатись від цієї зради. Викувати міцнішу броню від чар Діани. Попередню вона зруйнувала занадто легко. Але тепер я не буду такий дурний. 

Вриваюсь в стоматологію, і бачу розгублені обличчя своїх людей. 

— Шеф? А ви тут що робите? — питає той що сміливіший, відводячи погляд. 

— Де Аріна? — одразу запитую їх. 

— У лікаря… 

Кивок на кабінет в кінці коридору. Я ледве не біжу туди. Відчиняю двері, але там нікого немає…