39 Діана

Коли прокидаюсь зранку, все тіло приємно болить. І одночасно все так легко. Давно у мене не було такого відчуття. Я солодко потягуюсь,проводжу рукою по ліжку. Руслана поруч немає. 

ЗІтхаю. Я б не відмовилась від того, щоб ше раз “помиритися” з ним. Але схоже доведеться чекати вечора. Я йду в душ, одягаюсь, і роздумую над всією цією ситуацією. 

Більше не можна мовчати. Треба поговорити з ним. Треба розповісти йому все. Годі вже ховати голову  в пісок, мов той страус. Я доросла дівчинка, я маю бути хороброю. Заради Арінки в першу чергу. 

Я дістаю зімяту записку з кишені і вкотре на неї дивлюсь. Треба показати все це РУслану. Аріон має придумати що з цим робити. 

Спускаюсь на перший поверх, вітаюсь з Валею, і швидко снідаю.

— Руслана не бачила? — питаю у неї. 

— Вже поїхав, був незадоволений, — вона зітхає. — Щось на роботі. 

— От вже тружоголік невловимий, — я усміхаюсь. — Буду ловити його там. 

Закінчивши сніданок і поцілувавши доньку, я швидко збираюсь, і викликаю водія. Руслану не телефоную. Вирішую влаштувати йому сюрприз. 

В грудях трохи тисне хвилювання. Все ж розмова буде не з легких. І я починаю відчувати тривогу. А раптом і слухати не захоче? Але ж має! Обов'язково має послухати. 

Заходжу в офіс. Давно тут не була. Але майже нічого не змінилось. Мармурова підлога, панелі на стінах, все дороге і розкішне. Він любить себе оточувати такими статусними речами. Щоб відразу кидалось  в очі. Проста людина тут відчуває себе ніяково. 

Йду до його кабінету, але в коридорі зустрічаю Давида. Очі молодшого Аріона здивовано розплющуються, коли він мене бачить.

— Ді? А що ти тут робиш? 

— Привіт, — трохи відкашлююсь. — Я до Руслана. Він у себе? 

— Ні, не у себе, — він озирається. — Але скоро буде. Ходімо поки що до мене. 

Я киваю. Хотілось би почекати в приймальні. Але занадто вже невпевнено я себе почуваю. Тож йду за Давидом. Він питає, не обратючись:

— Каву? Чай? 

— Щось прохолодне є? — в горлі починає перешити. Це нервове. І здається, що Дава помічає моє хвилювання. 

— Зараз буде, — він усміхається, наливає мені содової. — Чи може треба було шампанського? Що трапилось, Ді? Ти якась напружена.

— А то ти не знаєш, що постійно з нами відбувається? — я відпиваю ковток. Від алкоголю відмовляюсь жестом. Мені зараз не до того. 

Ще й на телефон приходить смс від Артема. Питає, чи не знайшла  я гроші. Треба б зустрітись з ним і пояснити, що грошей доведеться почекати. 

— І то правда, — він киває і теж наливає собі содової. — Але якщо я чимось можу допомогти — кажи, я завжди допоможу. 

Я дивлюсь на нього. Він справді може допомогти. І мені не доведеться витримувати гнів Руслана. А той точно розсердиться, коли  я почну розповідати йому правду. Малодушно перекинути на Даву всі ці проблеми. Але з іншого боку я через Давида чимало натерпілась. То чому б він зараз мені не допоміг? 

— Мені погрожують, — кажу я йому. — Шантажують Аріною, — виймаю з кишені записку. 

Він аж присвистує. Бере записку до рук і читає її, а потім дивиться на мене:

— Руслан не знає, — це скоріше ствердження, ніж питання.

— Я саме про це хотіла з ним поговорити, — кажу, кладучи записку на стіл. 

— Давно це відбувається? — уточнює він, зазираючи мені в очі. 

— З того самого моменту, як Руслан нас знайшов. Я втомилась все це нести  в собі. Втомилась боятись. 

— Але ти знаєш Руслана, він може розізлитись, що ти не сказала всього одразу, — замислено каже Дава. — Знаю. Ми можемо вирішити це без його участі. Дай мені ті записки, я все влаштую. І більше тебе ніхто не потурбує, ось побачиш, — додає він рішуче. 

Я дуже хочу спекатись від цих проблем. Не думаю, що Руслан зрадіє, що  я звернулась саме до Давида. Навіть навпаки. А я ж з самого ранку твердо вирішила, що більше не буду від нього ховатися. 

— Ти б міг просто поговорити про це з Русом, — кажу я. — Не треба самому намагатись в цьому розібратись. Але підвести Руслана до цього ти можеш. Так, щоб він не психував. 

— Ну, якщо ти цього хочеш… — каже він замислено. — Добре, я поговорю з братом, без проблем. 

— Дякую, — підсовую йому записки. На душі стає трохи світліше. Впевнена, після того, як Руслан все дізнається і перепсихує, він прийде зі мною говорити.  І тоді ми все спокійно вирішимо. Так буде набагато краще. 

Я виходжу з кабінета Давида, і швидко набираю Артема. 

— Грошей ще немає, — кажу я йому. 

— Ді, будь ласка, поспіши… Я так не хочу більше нікого втрачати… Ти — моя єдина надія… 

— У мене на картці залишилось пару тисяч, може тобі скинути? 

— Та ні, картки то зайві перевірки і податки, сама знаєш, я ж працюю в лікарні, давай зустрінемось. 

— Добре, — я видихаю. Бідолашний Артем. Мені дуже його шкода. Я не вірю в те, що каже Руслан про нього. Артем не схожий на наркомана. І зараз у нього великі проблеми в сімʼї. — Тільки мені малу до стоматолога везти скоро. Якраз можемо зустрітися там…