37 Діана

Я знала, що він буде так реагувати. В очах гнів, темний вогонь, який мене буквально спопеляє. Але я його не боюсь. Мені він нічого не зробить. Проте й те, що відмовляється допомогти все одно мене бісить. 

— Він тебе обманює! Він навіть не зміг придумати щось краще за хворого родича, просто як сорока повторив за Свєткою, бо у неї спрацювало! — продовжує Руслан роздратовано.

— Вибіркова у тебе благодійність! — кажу я йому. — Ти не думаєш, що у людини можуть бути справжні неприємності. Ти взагалі не знаєш як це, коли тобі на хліб не вистачає! 

— У наркоманів можуть бути такі проблеми, що тобі і не снилися! — злиться він. — Ти не розумієш, на що ці люди можуть піти заради дози! Вони і друзів, і батьків продадуть!

— Не всі такі! АЛе ти ж чуєш лише себе, правда? 

Я відходжу від Руслана. Він все одно як стіна. Зараз з ним говорити, те саме що намагатись її пробити лобом. Невзлюбив Артема і все на тому. 

— Ді, ну послухай мене, — він знов бере мене за руку. — Артем — наркоман, я серйозно. Я хіба що його самого в лікарню можу покласти, це — хоч завтра. 

— Це тобі так хочеться думати. Навіть якщо у людини й були якісь проблеми зі стимуляторами, це не робить з неї наркомана. Та в твоєму оточенні таких людей — хоч греблю гати, але їх ти не зневажаєш! Вони тобі партнери! — я зриваюсь на крик. — Нагадати, як Віталя Прохір скопитився від героїну? Але з ним ти дружив! 

— Це не значить, що я давав йому на дозу! — продовжує Руслан. — І твоєму дружку теж не дам!

— Ну і не треба! — я відвертаюсь. Хочу ще щось додати, але Катерина заводить Аріну, і я прикушую язика. Не варто дитині дивитись на наші сварки. 

— Ми йдемо вечеряти? — запитує вона, дивлячись то на мене, то на Руслана.

— Так, ідемо, — каже Руслан і дивиться на мене. — Ти ідеш? 

— Як скажеш, — відповідаю я йому. Настрій зіпсовано. Але сама винна. 

— А куди йдемо? — крутиться Аріна, зазираючи на Руслана знизу  вгору відданими очима. Знає хитрюка, що зараз випросить у нього якусь іграшку чи подарунок. І головне, як швидко навчилась ним керувати, принцеска мала? Мимохіть посміхаюсь, спостерігаючи за ними. Нехай він навіть не визнає, що вона його. Але вже поводиться як батько. 

— У французький ресторан. Їла колись жабʼячі лапки? — риси його обличчя одразу мʼякшають, коли він говорить з Аріною. 

— Фууу, — вона кривиться. — Жаб їсти? 

— Ну добре, я лапки теж не люблю, — він усміхається. — А от фондю обожнюю. Це така страва, яку подають в каструльці, там сир розплавлений і мʼясо, і туди треба вмочувати хліб і виловлювати мʼясо.

— Ем.. А шоколад там є? — схиляє голову набік. 

— Ну там і мʼясо просте є, і салати, і шоколадне фондю до речі.  Це те ж саме, як сирне, але розплавляють шоколад, — додає він. 

— Хочу шоколадне! — киває мала. — Фонтан з шоколаду, так ти казав? Мам це як на тому святі! Але на мою честь буде!

— Та не фонтан, а фондю, — він сміється.

І в цю мить йому на телефон приходить якесь повідомлення. Руслан дивиться в мобільний і трохи насуплюється.

— Замовимо доставку на дім, сьогодні ми нікуди не йдемо… Підемо наступного разу.