33 Діана

З дзеркала на мене дивилась красива лялька. Так завжди мене бачили чолвіки. Навіть Влад, який так довго залицявся, він теж вважав мене тільки цінним трофеєм. Ніхто не бачив в мені живу людину. З емоціями, розумом і своїми потребами. Для Аріона я була прикрасою. Статусною, дорогою, мною було приємно вихвалятись перед партнерами. 

А потім мене утилізували. 

Лише Артем бачив в мені людину. На жаль, я не могла сприймати його кимось іншим, аніж другом. 

А тепер до відчуття, що я шматок порцеляни додалось і відчуття бруду. Я зараз іду за руку з Русланом, посміхаюсь йому. Призиваючи всі свої акторські таланти, аби не тремтіти. Але насправді я зраджую. Його. Виконую вказівку тих, хто мною маніпулює. І яке б виправдання я не знаходила своїм діям, та зараз я зрадниця. 

Що нас чекає на тій вечірці? А раптом там кілер? Він ховається десь серед гостей, і вже приготував кулю в пістолеті для Аріона? Звісно, я себе накручую. Якби його хотіли вбити, то не чинили б це на вечірці у відомого політика. Але погане передчуття нікуди не минає. 

Я не хочу чогось поганого. Намагаюсь зосередитись на обіцянках Руслана про те, що буде після вечірки. 

По шкірі бігають мурахи. Я дійсно маю йому уступити. Не заради нього. Заради себе. Я хочу його. Люблю і хочу. Так було і так буде. І зараз, коли у мене таке відчуття, що ми на порозі кінця, я хочу просто вкрасти в долі ще одну ніч з ним. 

Але мені водночас страшно. Це як втрачати цноту знову. Я знаю його тіло до дрібних деталей. І водночас — маю відкривато його для себе наче вперше. 

— Багато людей запрошено? — питаю, сідаючи  в автомобіль. В горлі першить, і я додпю: — У нас є шампанське? Чи хоч мінералка? 

— Вода є в боковушці сидіння, — каже водій, рушаючи з місця. Сьогодні нас довезуть на вечірку і потім заберуть, бо їздити самому "не по статусу". Машину супроводжує ще дві автівки з охороною.

Почуваюсь до біса важливою персроною з таким кортежем. 

— Шампанське випʼємо вже на вечірці, — додає Руслан. — Але небагато, я буду слідкувати за тобою. 

— Боїшся. Що я нап'юсь і засну у відповідальну мить? — сміюсь я. Нервово. Занадто гучно. Чорт! Як себе тримати в руках? 

— Яка ти здогадлива, Ді, — він переплітає наші пальці. — Ну що, майже приїхали. Готова годинку-другу поспілкуватись з багатими снобами?

— Звісно готова. Я хіба не така сама, як вони? — гордо випрямляю плечі і роблю губи “качечкою”. — Масік, а дощ іде бо хмарці сумно? — додаю тоненьким голоском. 

Він теж раптом сміється. Я давно не чула, як він сміється і мені стає трохи тепліше. Цей сміх ніби змушує трохи відтанути крижану брилу в моїх грудях. 

Машина проходить контроль, перш ніж її пропускають не територію маєтку господаря вечірки. 

 Водій відчиняє дверцята перед Русланом, а потім вже Руслан допогає вийти мені, знову переплітаючи наші пальці. Мої оголені плечі зігріває від холоду тонка шубка, з такого  світло-сріблястого хутра, яке ідеально підходить до шовку сукні. 

Ми йдемо до освітленого будинку, з високими сходами, колонами і рослинністю в химерних кам'яних горщиках. 

Мої підбори цокають по мармурових сходах. Тут слизько. Я сильніше стискаю Русланову руку, щоб не впасти. Але все одно в якусь мить мокрі сходи зіграють свою роль. Нога підвертається, я зойкаю і опиняюсь в його обіймах. 

— Обережніше, — шепоче Руслан мені на вухо. — Ти так смачно пахнеш, Ді… Може, все ж втечемо?

— Краще допоможи мені дошкандибати до якогось диванчика, — кажу я. — Здається, танці на сьогодні відміняються. Хіба не можна було побудувати нормальні сходи, маючи стільки грошей? — за цією грубістю намагаюсь сховати своє збентеження. Кожне його слово, погляд змушують все в середині стикатись і пульсувати в передчутті чогось більшого. 

— Добре, зараз щось придумаємо, — він киває.

Ми проходимо всередину, тут вже багато людей. Але Руслан чомусь веде мене не в основну залу, а в протилежний бік, за якусь мить ми опиняємось в майже неосвітлюваному приміщенні і Руслан торкається губами моїх губ, обіймаючи і притискаючи мене до себе. 

Все навколо розчиняється в вирі відчуттів. Я забуваю про все на світі, захоплена цим поцілунком. Так, що ноги стають мов ватні, відмовляються мене тримати. Хапаюсь за його плечі, щоб втриматись. Стогну тихенько в губи, всім тілом бажаючи тільки одного — не зупинятися. 

— Ну як нога? — він все ж відривається від мене і зазирає в очі, усміхаючись. — Анестезія подіяла?