31 Діана

Сам дідько мене смикнув запропонувати таке. Я ж боюсь. Але поруч з Русланом мені мало що страшно було завжди. 

Просто я не сподівалась що він погодиться. Занадто серйозний дядько став. Бандит. І раптом купує квитки на те колесо. Садажає Аріну в корзину і протягує руку мені. 

Наші пальці на мить переплітаються. Я всотую в  себе тепло його долоні. Не маю дозволяти собі щось відчувати. Але не можу це контролювати.

Мене тягне до Руслана мов магнітом. Він теж тягнеться до мене, я це бачу і відчуваю на фізичному рівні. В кабіні не так вже й тісно, але він стоїть дуже близько, майже впритул. 

— Думаєш я боятимусь? — питаю у нього. Відчуваю його всім тілом. Занадто гостро. 

— Сподіваюсь, що коли я поруч, не боятимешся, — шепоче на вухо, майже інтимно, у мене аж мурахи йдуть шкірою.

— Мама — боягузка? — підслуховує наш діалог Аріна. — Тут геть не страшно ж! Я з тобою, мамо, — вона бере мене за руку. 

Я посміхаюсь їй. 

— Дійсно, моє чудо, поруч з тобою я нічого не боюсь, — стискаю її маленькі пальчики. Колесо повільно підіймається над містом. Вже вечір, під ногами мільйони вогників. Я переконую себе, що мені майже не лячно. Внизу дуже красиво. Бездонна прірва, зіткана з гірлянд. 

Руслан, напевно, відчуває мій стан. Бо обіймає мене за талію. І я не чиню опір. Забагато емоцій. А біля нього дуже затишно. Можна нарешті розслабитись і дозволити собі на пʼять хвилин бути слабкою.

Після каруселі ми гуляємо далі. Аріна помічає кіоск з кульками, що світяться. 

— Купите мені? — питає, дивлячись на мене, а потім на Руслана. Я розумію, що він не відмовить. 

— Ідіть, — затхаю. Спостерігаю, як чоловік, що вкрав моє серце, веде нашу доньку до кіоска, і мала весело йому щось щебече. 

Біля мене зупиняється хлопець на гіроскутері. 

— Діано, вам повідомлення, — каже, не дивлячись на мене. 

По шкірі пробігається морозна хвиля. Я намагаюсь роздивитись його, але половина його обличчя прихована захисним шоломом. 

— Яке повідомлення? — голос сідає.

— Руслан має піти на вечірку до Дʼяченків, це післязавтра. Якщо не виконаєте це завдання, хтось може постраждати, — відповідає він. 

— Але навіщо це все? — питаю я. 

— Ваша справа робити, а не питати, — хмикає хлопець. — Післязавтра, не забудьте. Він має прийняти запрошення, — і одразу їде геть.

Все відчуття свята і радості з мене мов висмоктали пилосмоком. Наче дементора зустріла. Обіймаю себе руками, озираючись навколо. Увесь цей парк відразу перетворився на зону суцільної небезпеки. Всі ці люди — вони потенційні вороги. Ті, хто може виявитись вбивцею. 

— Мам! Дивись ми і ріжки купили! — до мене підбігає щаслива і безтрботна Аріна. — Правда гарно? Вони світяться! — вона смикає кнопку і тягне обруч з ріжками поверх шапки. 

— Дуже круто, — кажу я. Але голос видає мене. Він звучить дуже сумно. 

— Ді, — Руслан торкається мого плеча. — Ти якось зблідла, ти як? 

— Все добре, — я намагаюсь вичавити посмішку. — Ти ж знаєш, я боюсь висоти… Не відійшла ще від колеса, — пояснюю йому. Я брешу йому. Я маю якось його змусити піти на ту вечірку. Я заплуталась в тому, що я відчуваю… 

— Ходімо повечеряємо, тобі треба посидіти і розслабитись, — він бере мене під руку, а малу все ще тримає іншою рукою. 

— Так, ходімо звідси, — киваю. — Аріна, напевно, вже замерзла. 

Насправді мені просто хочеться забратись з натовпу. 

Ми заходмо в ресторан. Для Аріона тут завжди є вільний столик. А прості люди мають чекати тиждень запис… Я вже не дивуюсь, що перед Русланом завжди відчинені всі двері. Не дивуюсь я і тому, як за нього взялись вороги. Кожен, хто забирається занадто високо, стає мішенню. Мене тільки дуже бентежить, що в усі ці ігри вплутали Аріну. Я не змогла її захистити. 

Відкриваю меню, а Руслан бере винну карту. 

— Замовимо, як ти любиш, тут є "Kurni" дві тисячі шістнадцятого, ми, до речі, пили його на нашому першому побаченні, — він зазирає мені в очі.

— Ти мене іноді сильно лякаєш, — чесно кажу я. — Пам'ятати такі речі…

Все всередині мене знову стискається від болю. Він нічого  не забув, як би не вдавав, що йому байдуже. Я теж все памʼятаю.