30 Руслан

Сьогодні весь день працюю на повну, хочеться швидше звільнитись. Дава дуже допомагає, схоже, його мучить совість за те, що він тоді втік з вечірки, і тому зараз він паше прямо як ніколи. І документи всі перевіряє, і людей. Став прямо-таки взірцевим керівником, я вже навіть думаю щодо того, щоб дати йому додаткове навантаження. 

Вова теж ледве не землю носом риє. Вишукали кілька жучків. Я знав, що облава сталась не просто так, але навіть не очікував, що ми пропустили роботу поліцейських. Тепер служба безпеки перевіряє все, вишукуючи все нові і нові проколи в нашій обороні.

Я розумію, що трохи розслабився за роки спокійного бізнесу. Але певно щось змінилось, якщо за  мене взялись. І треба знову відновлювати позиції. А головне — легалізуватись по максимуму. Цими думками й ділюсь з братом.

— А ти що думаєш щодо легалізації? — питаю його. — На всіх зібраннях завжди мовчиш на цю тему.

— Ну якщо ти вже спитав, — Дивид зітхає. — Мене все влаштовує в нашій системі. Я б не хотів руйнувати і втрачати гроші. Русь, не ображайся, але на готелях чи ресторанах ми не піднімемо такі гроші як на іграх. 

— Але цей бізнес вмирає. Ти бачиш, копи тиснуть, світ взагалі змінюється, — не погоджуюсь я. — Якщо не підлаштуватись зараз, то ми просто все втратимо рано чи пізно. 

— Не нагнітай. У всіх бувають чорні смуги, — Дава відмахується. — Ми роками будували тіньову імперію. І тепер від всього відмовитись? 

— Я не збираюсь відмовлятись, — я знизую плечима. — Ми просто змінимо вектор. Це остаточне рішення, Даво. 

— Ти старший, Тобі і вирішувати, — погоджується він. Але по очах бачу — незадоволений. Ну то нічого, з часом він зрозуміє, що це правильне рішення. Так буде краще для всієї родини. І в першу чергу для його ж доньки, яку він не хоче визнавати.

Думки про Аріну викликають біль. Це могла бути моя донька. Вона… мила. Так. Я не мав контакту з дітьми раніше, але Аріна викликає у мене такі світлі емоції, що я просто не можу цьому опиратися. 

— Я вже їду додому. Ти теж відпочинь. Молодець, гарно попрацював цей тиждень, — хвалю його., ну, похвала ця справедлива.

— Молодець, візьми цукерку з полички, — фиркає Давид. — Не хочеш напитись і викликати дівчат? 

— У мене на сьогодні інші плани, — я усміхаюсь. — Ді і мала, ми втрьох йдемо гуляти. 

— На що ти перетворився! Так скоро будеш мохом обростати під підбором у цієї вертихвостки, — кидає шпильку брат. 

— Прикуси язика, це моя жінка, — тепер мій тон змінюється. Я нікому не дозволю так говорити про неї. Хоч Ді все ще брикалась, але я знав, що вона моя. Вона — тільки моя і завжди буде моєю. 

Дава виходить з кабінету, зрозумівши, що наривається. Але видно — злий на мене і Діану. Та і нехай. То суто його проблеми…

***

Перед виїздом нагадую Ді в повідомленні про наші плани і сподіваюсь, що вона нічого не викине і збереться до шостої. 

Дівчата вже готові. На Аріні яскравий спортивний костюмчик і блискучі кросівки. Вона схожа на ляльку. Крутиться і пишається собою. 

— Я крута? — питає підстрибуючи, від чого в підошвах її кросівок спалахують лампочки. 

— Крута, — усміхаюсь і беру її за руку. — Ходімо. В планах — вечеря, прогулянка і все, що ви захочете. 

— Все-все? — хитро блимає своїми чорними очима. І  я розумію, що щойно дав дуже необережну обіцянку. 

— Ти її розбалуєш, — дорікає Діана. 

— Вона маленька, коли ще її побалують, — я гладжу малу по голові. — Все, поїхали, вже і так пізно…

Ми їдемо до парку розваг. Мала катається на всьому підряд, дуже непосидюча і їй все цікаво. Я весь час спостерігаю за нею. Трохи напружують ті старі погрози, я дуже сильно привʼязався до племінниці, певно, аж занадто, коли її власний батько не хоче визнавати її. Злість на Даву змушує спохмурніти.

— А памятаєш.., — Ді дивиться на оглядове колесо і замовкає.

Я памʼятаю. Така ж осінь, все навколо золоте. І ми молоді й дурні. Їмо морозиво, хоча на вулиці холодно, але нам навпаки жарко. Від того, що ми є одне у одного. І ми купуємо білети на те колесо. Ді тремтить, бо боїться висоти, я тримаю її за руку, а коли колесо піднімається в найвищу точку цілую її в солодкі губи. 

— Я тоді пропустила всі краєвиди, — каже вона, певно, пригадуючи той самий момент. 

— А я навпаки, намилувався деким, — я усміхаюсь. — І не тільки намилувався, а ще й спробував на смак. 

— Давай всі прокотимось знову? — пропонує Ді. І ховає збентежено погляд. 

— Давай, — я скидаю куртку і накидаю їй на плечі, обіймаючи…