29 Діана

Я вже чула про те, що сталось. Аріон завжди прагнув бути кращим. Пнувся високо. Але не дарма кажуть, що ті хто високо літають, потім боляче падають. Зараз проти Руслана розверталась справжня війна. Але він чи не хотів цього бачити, чи просто удавав що все гаразд. 

Його не було всю ніч і майже увесь день. Приїхав втомлений. Серце дурне відразу стиснулось, коли побчала його відрощу щетину, червоні від недосипання очі і зімятий одяг. 

Але я не могла дозволити собі співчуття. Його незмінно сприймають за слабкість. А слабких ламають. По них топчуться. 

Тож я вийшла. Щоб не сваритись далі. Зараз він напевно погано контролюватиме себе. А моє роздратування вже давно не піддається контролю теж. Навіщо нам нова сварка? 

Валя залишила вечерю на кухні. Няньку я відправила в свою кімнату, щрб не муляла мені очі. 

Коли в мою кімнату постукали, я важко зітхнула. Треба забрати Аріну з вітальні і вкласти спати. Не скажу, що я дуже зраділа подарованій їй приставці. Тепер дитину від неї не відтянеш. Але принаймні я буду знати де вона проводить переважну частину вільного часу. 

Відчиняю двері. На порозі Руслан. 

— Поки ти не почала, ось, — і простягає мені пару цукерок. — Можна увійти? 

— Це що? — я дивлюсь на блискучі фантики. І мимоволі губ торкається посмішка. 

— Підкуп, — він усміхається. — Якщо мало, є ще, — і дістає ще дві цукерки, тепер їх вже чотири.

— І що ти хочеш взамін? — питаю я. 

— Увійти і поговорити. Впустиш? — зазирає в очі. 

— Про що говорити? — я беру цукерку і кладу одну до рота. Дорогий шоколад, але смак окрім гіркоти чомусь майже не відчувається. 

Серце рветься просто обійняти Руслана. Проте я лише стискаю між пальців обгортку, так вільно, що нігті дряпають плоть. Я не повинна його жаліти. Він не мій. 

— Вчора я не мав на тебе зриватись. Ти ображаєшся на мене, фіг з ним. Я вже звик, — він так і стоїть в дверях, ми доволі близько. 

— Я не ображаюсь, — кажу рівно. — Тобі треба в душ і спати, — додаю все ж. — Всі розмови можуть зачекати ранку. 

— Ти виглядала ображеною. Та і зараз теж виглядаєш, — він тягне свою долоню до мого волосся і прибирає пасмо з обличчя, закладає його мені за вухо. 

— Руслане, мені просто важко. Ти, Давид зі своїми закидами… 

— А до чого тут Дава? — здивовано перепитує Руслан.

— В нього вчора прокинулась цікавість, як поживають дівчата в твоєму будинку, — кажу я. — Навідася от. 

Він насуплюється. Вираз обличчя змінюється буквально миттєво. 

— У нас вчора були проблеми на грі. Ну, він пішов раніше. Але я не думав, що він прийде сюди, — цідить він крізь зуби.

— Скажи ще, що це я в цьому винна, — відповідаю я. Це в стилі Аріона. ЗВинуватити мене знову в тому, що я не робила. 

— Де я таке казав? — знов зазирає в очі. — Що йому було треба?

— Роздивлявся Аріну, розпитував про її успіхи, — відповідаю я йому. Про те, що Давид з якогось переляку вирішив, що дитина може бути від нього — мовчу. Я знаю, чия Аріна донька. 

Руслан насуплюється ще більше. Але тримає себе в руках і тепер вже нічого не говорить. 

Здається, йому неприємно те, що зробив Давид. Може треба частіше запрошувати Давида до нас, і Аріону-старшому нарешті дійде, що він справді батько дитини? Ця думка викликає у мене нервову посмішку. 

— Бачу, тобі приємно згадувати про ваш милий вечір втрьох, — хмикає Руслан. 

— Я тут замкнута, мов у клітці, кожна нова людина, яка заходить мене провідувати — мов ковток свіжого повітря, — відповідаю я йому. — Може, якби ми з Аріною сходили б кудись розвіялись, я б не почувалась такою пригніченою, — пробую змінити тему. Бо якщо зараз осідлає свого коника про мої стосунки з Давою то посваримось знову. 

— Можна і сходити, — раптом погоджується він. — Всі втрьох. І охорона, само собою.

— Тоді обговоримо це завтра, зараз вже час погодувати Аріну і вкласти спати, бо всю ніч сидітиме зі своїми іграми, — кажу я. Сподіваюсь завтра у нього буде стільки роботи, що він фізично не зможе поїхати кудись з нами. 

— Так, — він киває. — Я подумаю, куди підемо ввечері, напишу чи подзвоню тобі з роботи, коли вам треба бути готовими…