27 Діана

Якщо не можеш змінити ситуацію — просто чекай. Я так і роблю. Я ніби за ці роки навчилась непогано чекати. Але всі мої нерви наче порізані битим склом. Руслан начепурився і пішов на вечірку. Я ж… Я знаю, що там буде. Раніше він брав мене з собою. Там буде весело. З ким він буде проводити час там? Поки я повна нікчема в його будинку, замкнута мов тигриця в клітці. 

Вечеря не лізе в горлянку. Я намагаюсь з’їсти бодай один млинець з ніжним сиром і червоною рибою, які подала на закуску Валя. Але їжа стає грудкою. 

Тож дзвінок в двері а потім поява ДАвида стає для мене повною несподіванкою. Але він принаймні вириває мене з виру неприємних думок. 

— А ти що тут робиш? — питаю досить здивовано. Він кинув розваги і приперся сюди.

— Впустиш? — він озирається навколо в пошуках ще когось.

— Ну звісно, — кажу я. — Але я думала, ти з Русланом… Щось сталось? 

— Просто не полюбляю гучні вечірки, хоч і є співвласником цього всього, — він знизує плечима. — А де Аріна? 

— Ти не любиш вечірки? — я йду назад у їдальню, роздумуючи, що з Давою щось дивне коїться. З обома братами Аріон щось дивне. Я памʼятаю їх не такими. І якщо з Русланом ще все більш-менш зрозуміло, то Давид здається змінився. І може навіть в кращий бік. 

Вони схожі обоє. Чорняві. Очі карі, тільки у Руслана вони з медовими нотками, а у Давида чорні і непроглядні, мов ніч. Темне волосся, брови в розліт і вії довгі… Порівнюю братів. Можна навіть сказати, що менший красивіший. Змазливіший. Але у мене до нього ніколи не лежало серце. 

— Деякі речі міняються, Ді, — він уважно дивиться на мене. 

— Але ти все одно маєш бути там, — кажу я впевнено. — Це ваш бізнес. 

— Ти ж розумієш, що там відбувається, знаєш, що це за бізнес, — говорить він.

Ми входиов у їдальню, і Аріна, яка їла свій суп здивовано дивиться на дядька. Говорити про справи при доньці я не хочу, тому замовкаю. На мить, посміхаюсь донці, шукаючи нову тему для розмови. 

— Привіт, — Дава підходить до малої, роздивляється. — Як справи? 

— Чудово, — насторожено каже вона. Роздивляється Даву з цікавістю. 

— Ти і вечеряти з нами будеш? — питаю я з ввічливості. Проте він напевно поїв вже в казино. 

— Якщо ви не проти, то я не відмовлюсь посидіти в вашій компанії, випити трохи вина, — говорить він.

— Гаразд, — знизую я плечима. — Певно ти краще знаєш, де у Руслана бар. Як знайдеш вино захопи й для мене келих…

— Так, добре, — він йде до якоїсь шафи, я розумію, що то винний холодильник, він навіть трохи прозорий. Дава дістає одну з пляшок, потім дістає з шафок декантер, штопор і келихи.

Швидко орудує всім цим і вже за пару хвилин келихи, наповнені вином, стоять на столі.

— Як взагалі твої справи, Ді? — питає, поглянувши на мене. — Що нового? 

— Ти що не знаєш Руслана? Що може бути нового? Аріну вчора вкусив доберман, і думаєш він звільнив няню? Ні, — бажання пожалітись у мене просто нестерпне. 

— Ого, — він переводить погляд на Аріну. — Аріно, ти як? Сильно вкусила собачка?

— Ось! — вона гордо демонструє заліплену пластирем рану. — У нього зуби ось такі! — показує, розводячи долоні в різні боки. — Я злякалась. Думала руку з’їсть! 

— Але ти така хоробра! І що сказав лікар, шраму не буде? — продовжує він розпитувати малу.

— Не буде, — мала знизує плечима. 

А я відпиваю вина. Трохи терпке. Розливається по язику, подавляю бажання відпити ще. Тільки напитись в компанії Дави мені не вистачало. 

— Що ж він тебе з собою не взяв, — розмірковує Дава. — Ну, на вечірку. 

— Ми хіба пара, щоб я його супроводжувала? — питаю я, не стримуючи гіркоту. — Я просто додаток до дитини! Може хоч ти йому клепку вставиш і звернеш увагу, що мала — його копія? — зараз в мені говорить вино. НІби й випила не багато, але язик вже не дуже й контролюю. 

— Вона схожа не тільки на нього, — він зітхає.

— Ти зараз на що натякаєш? Що я не знаю, з ким спала? — в мені здіймається обурення. 

— Того разу ти сама сказала, що не памʼятаєш. Так, ти казала, що не змогла б, але… Ти не знаєш точно, — каже він впевнено.

— Ти хочеш сказати, що ти і я?... І ти сидиш тут зі мною чемні розмови ще ведеш? А не час тобі забратися? — ну й сімейка! Моя неприязнь до Дави миттю злітає до небес. 

— Пробач, Ді, — він зітхає. — Просто побачив її і подумав про це. 

— Думати не твоє! Я б не спала з тобою навіть в комі! Вибач, але це правда!

В цю мить Дава хоче щось сказати, але його мобільний дзвонить. Він дістає його з кишені, дивиться на екран, а потім відбиває виклик. 

— Добре, я, певно, піду. Пробач, якщо образив.

— Так, — киваю я. — Напевно тобі вже час. 

Він киває, ховає мобільний, прощається з малою і виходить з їдальні, дістаючи з кишені мобільний і прикладаючи його до вуха.