24 Руслан

— Зрозуміло, — похмуро відповідаю я. — Але я не хочу ні на яку вечірку. Передайте, що я відмовляюсь. Ну, скажете йому завтра. 

Потім відпускаю охорону і йду прямо до Ді. На шляху до її кімнати зазираю в дитячу, бачу, що Аріна вже спить, а Ді не з нею, тож ми зможемо поговорити. Стукаю в її кімнату, мені треба все зʼясувати зараз, а не потім. 

— Нарешті ти звільнився! Пане Великий бос! — неприязно каже Ді. — Нам треба дуже серйозно поговорити!

— Я якраз тому і прийшов, — я заходжу в кімнату. — Той Артем — погана компанія. Він наркоман. Ти маєш перестати з ним спілкуватися.

— Що? Мені не почулось? Ти вказуєш мені з ким дружити? Ти не охрінів, Аріон? — в її очах виблискує злість. — Я про няню з тобою говоритиму! А не про своїх друзів! 

— А що няня? Ти сама залишила дитину і пішла розважатись з мужиком, — я теж починаю злитись. 

— А на який біс тоді треба няня, якщо на неї не можна залишити дитину? Катя нам не підходить! — як вона вправно перевела тему зі свого сумнівного дружка на бідну дівчину!

— Що в тебе з тим Артемом? — я насуплююсь. 

— Моє особисте життя тебе не має хвилювати! Ти ж вчепився за няньку як кліщ! Що у тебе з нею? — вона й не думає нормально щось пояснити. 

— Та я її два рази по пʼять хвилин бачив! Це в тебе друг-наркоман, Ді! Ти не хочеш мене чути! — підходжу ближче, дуже близько, вона відступає, так наче моя близькість їй неприємна. Бачу і блиск її очей, на дні яких — страх. І закушені губи. 

— Ти навмисно наговорюєш на Артема! Він лікар! А от сам ти хто? Бандит! А я ж якось  в твоїй компанії перебуваю! — знову кусає нижню губу, змушуючи думки перестрибувати з одного на інше.  

Роблю ще один крок вперед, а вона втуляється спиною в стінку. Тепер їй нікуди йти. 

— Він тобі подобається?

— Авжеж! Єдині люди, які мені не подобаються, але я змушена їх терпіти це ти, твій братик і ця некомпетентна нянька! Їй не місце біля нашої дитини! — вона випрямляється, з викликом дивлячись мені в очі. 

А мені в голові луною повторюється це "нашої". 

— Що ти сказала? — ставлю руки обабіч неї, сперши на стіну. 

— Маєш проблеми зі слухом? Я дружу з Артемом багато років, і він звісно мені подобається як людина, — каже вона вже менш впевнено. 

— "Нашої" дитини, — повторюю я, стаючи майже впритул до неї. 

— А в цій фразі тобі що не ясно? Руслане, ти точно не пʼяний? Чи може це ти під кайфом? Коли до такого докотився? — в очах ще більше паніки. 

— Чия вона? — я не відводжу від Ді погляду. — Чия Аріна?

— Твоя, — видих на рівні шепоту. Сховала очі, ніби не в силах мене терпіти далі. 

— Коли ти стала такою жорстокою, Ді? — питаю, ледь тримаючи себе в руках. У мене не може бути дітей. Вона це знає. І тисне на болюче місце, спеціально це робить.

Тіло тремтить від люті. Хочеться зараз трощити все. Я намагався їй вірити. Я реально хочу впустити її в своє життя. А вона стоїть і бреше мені в очі. Навіщо? 

— І що по-твоєму — жорстокість? Правда? — питає вона. 

— У мене не може бути дітей, — ціджу крізь зуби. 

— Але Аріна є! — вона знову дивиться мені в очі. — Та можеш не вірити! Мені начхати, Руслане. Просто звільни няньку, якщо не можеш нас відпустити. 

— Та що ти знов і знов повторюєш про ту кляту няньку?! — я все ж зриваюсь, руки стискаються в кулаки, але я все ще не відсторонююсь, все ще дивлюсь їй в очі. — Дурепа! Навіщо ти робиш все це? Ти недостатньо насолила мені в минулому? 

— Йди геть! Ти бовдур, яких світ не бачив! Сенс мені з тобою зараз говорити? Чуєш лише себе! 

— І піду! Бо не хочу чути подібного від тебе! Я всього-лише переживав за тебе, а ти як завжди все сприйняла в штики і ще й вирішила помститись! Натиснути на болюче, ну що ж, в тебе вийшло! — я все ж відсторонююсь і йду геть, на шляху зачіпляючи склянку, що стояла на краю стільниці.

Склянка летить і розбивається, а я в цю мить вже покидаю кухню…