23 Діана

Я суцільний клубок поранених нервів. Арінка жива і майже здорова. Коли страх за неї відступив, я спрямовую всю свою лють на Катю. Некомпетентна дурепа! Як можна було так поствитись до своїх обов'язків? Певно сиділа в своєму телефоні і нічого навколо не бачила! Вимогливо дивоюсь на Аріона. Як він сміє її захищати? 

— А ти зі своїми впоралась? Де ти була? — Руслан насуплюється. — Хоча, зараз не до цього. Я їду з Аріною в лікарню. Ти з нами, чи ні? 

— Звісно я їду зі своєю донькою! А з тобою, Катю, ми поговримо пізніше! — шиплю, мов розлючена кішка. — Ходімо Аріночко… Покажемо лікарю твої “досягення”. 

Я не заспокоюсь, поки ця няня не вилетить з нашого дому. Я не можу їй відтепер довіряти. А раптом все це частина страшного плану? Раптом її не доперевірили… 

Мій охоронець зиркає на Руслана, але нічого не говорить.

Ми виходимо з вітальні, і всі сідаємо до автомобіля Аріона. Я з малою на заднє сидіння, Руслан спереду біля водія. Думаю такий супровід зайвий, я б і сама могла звозити доньку  в лікарню. Але з Русланом у мене немає жодного бажання говрити. Його явне небажання звільнити няню починає наштовхувати мене на дуже неприємні думки. Сподобалась дівчина? 

Я не маю права ревнувати. Але це неприємне відчуття, яке зароджується в грудях, прокочується по стравоходу і опускається мутною вязкою грудкою в живіт ні з чим іншим переплутати не можна. Я ревную. 

Злюсь сама на себе. Аріна починає розповідати, як вона побачила собачок, як їй стало цікаво… Я уважно слухаю, не перебиваю. Дитині треба виговоритись, позбутися цих емоцій, щоб не було страху до тварин на майбутнє.

— А потім я його за вушком хотіла погладити, а він мене цап! — каже мала. 

— Не можна гладити незнайомих собак, — повчально кажу я. — Я тобі стільки разів казала? 

— Знаю, але вони були такі милі… Особливо той, більший, — вона зітхає.

— Мама правду каже, — говорить Руслан, поглядаючи на нас через плече. — Ми переживаємо за тебе, Аріно. 

— Ну добре, я більше не буду до них підходити, — обіцяє Аріна. — Але ви маєте мені купити котика… 

Хитрюга мала. Кошеня вона у мене вже пару років випрошує. Але доглядати за ним доведеться мені. 

Руслан усміхається малій:

— Що, і плейстейшн готова проміняти на котика? 

— Так! 

— Ніяких котів! — пригальмовую його я. Зараз купить а мені потім тягайся з ним. 

— Чому? Дім великий, кіт не буде доставляти проблем, — не погоджується Руслан. 

— А коли ми від тебе поїдемо, що буде з котом? — питаю я. 

— Може ви ще не поїдете, — він усміхається і машина якраз зупиняється перед приватною лікарнею.

ЛІкар нас вже чекає. Ну може й і не чекав, але варто зайти Аріону у вестибюль, як нас проводять куди треба. Руку Аріни розбинтовують, я з жахом дивлюсь на відбитки гострих зубів на тонкій ручці. Собака прикусила не сильно. Бо доберман може запросто перекусити таку кісточку як у моєї донечки. Очевидно більше хотів, щоб мала до нього не лізла, ніж насправді проявив агресію. 

Няня більше паніки розвела, ніж було проблеми. А ми під бинтами того всього не помітили. Лікар каже, що ранки швидко загоюються, і все зроблено правильно. Собаки щеплені, але їм про всяк випадок треба теж зробити аналізи.  

Я відчуваю певне полегшення від того, що мені не доведеться вимагати ще й собаку усипити. Бо якби там дійсно була сильна агресія з боку пса, я б його напевно не змогла пожаліти… 

Аріна теж цілком заспокоїлась. Зрозуміла, що колоти її голками  не будуть. ЛІкар подарував розмальовку, і Руслан наобіцяв подарунків. Тож мала навіть в плюсі. 

Але няня — вона не компетентна. Налякала нас усіх істерикою, не услідкувала за дитиною. Їй не місце біля Аріни. Приїдемо додому обов'язково вижену її геть.