22 Руслан

Ді навіть не подзвонила. Авжеж, я розумів, що так може статися, однак сподівався на щось інше. З іншого боку, не подзвонила і не подзвонила, то її справа. Я зробив те, що мав. І контакти лікаря відправив, правда, через Тетяну. 

Думаю, може варто заїхати сьогодні до казино, трохи відволіктись. Треба проконтролювати, як Дава готується до Великої гри… Однак несподівано дзвонить мобільний. Це нова няня, я спеціально дав їй свій номер, щоб дзвонила мені на пряму. Чомусь мені неспокійно… 

— Русалне Михайловичу! Я не знаю, як так вийшло…Це…

— Що трапилось? — одразу питаю я. 

— Ми гуляли на вулиці, і… мене не попередили, що у вас собаки… Аріна…

— Що з Аріною? — серце починає битись швидко, я не памʼятаю, коли зі мною відбувалось подібне. Хоча… Тоді, коли пропала Ді, було щось схоже. — Кажи! Швидше!

— Вона просунула руку до пса, і той вкусив її! Я була поруч, лише на мить спіткнулась… 

— Де Діана? Ви викликали швидку? — я виходжу з кабінету, навіть не забираючи документів. Буквально біжу до сходів і вниз, до паркінгу, бо ліфт чекати надто довго.

— Діана Володимирівна поїхала в справах. Я не можу їй дозвонитися, я так злякалась… Я не хочу втрачати цю роботу… Якби ж мене попередили, що в ту частину саду заходити не можна… 

— То що з швидкою? Як Аріна? Я буду за десять хвилин. 

— Ми промили їй ранку і перевязали, я не думаю, що треба “швидка”, — трохи спокійніше каже няня. 

— Все одно її має оглянути лікар, добре, я розберусь, чекайте, — кажу і відбиваю виклик.

Їду максимально швидко і не відволікаюсь ні на що, однак коли вже виходжу з машини і йду до будинку, дзвоню Ді.

— Охоронець вже мені сказав! — озивається вона різко. — Ми підїжджаємо! Я все владнаю. 

— Де ти була? — виходить різкіше, ніж я планував. 

— В лікарні з Свєтою, — відповідає без заминки Ді. 

— Ладно, чекаю, — відбиваю виклик і заходжу всередину, йду на голос, чую, як няня щось говорить.

Заходжу до вітальні і бачу, що Аріна сидить на дивані, поруч з нею няня і Валя. Одна підсовує Аріні вафлі, інша щось розповідає. Права рука у малої перебиттована. Очі заплакані, прям припухли від сліз. Напевно добряче перелякалась. У вольєрі у мене замкнені чотири добермани. Зазвичай вони дуже спокійні і не кидаються на людей. Але цього разу їм щось не сподобалось. 

— Як ти, крихітко? — сідаю поруч із нею і торкаюсь долонею плеча. 

— Боляче, — каже Аріна. — Але тепер у мене є це! — показує на перевязку. — Може навіть шрам лишиться, всі хлопчаки будуть заздрити в садочку! 

— Ми зараз поїдемо до лікарні, щоб шраму не залишилось, добре? — питаю спокійно. 

— Не хочу в лікарню! — її нижня губка починає тремтіти, а вії знову стають мокрими від сліз. 

— Але лікар має оглянути рану, хочеш, я тобі потім якусь іграшку куплю, за сміливість? — придумую я на ходу. Дівчатка ж люблять іграшки і всілякі цяцьки. Я ж зараз готовий пообіцяти малій що завгодно, аби лише не плакала. Думав, що жіночі сльози — це фігня, та й до дітей я зазвичай абсолютно байдужий... Але чомусь від того, що плакатиме Аріна, мені стає зовсім кепсько. 

— Іграшку? У мене є іграшки, — вона хитає головою. — А у лікаря голки гострі… Не хочу…  

— Ну, якусь нову купимо, невже не хочеш? — продовжую я.

— Плейстейшн купимо? — питає, на мить задумавшись. — Ти багатий? Я просила у мами, але у нас не було грошей.

— Добре, плейстейшн, так плейстейшн, — я погоджуюсь надто легко, розумію це, однак це не змінює мого рішення. — Хай няня допоможе тобі одягнутися і поїдемо. 

У вітальню вривається Ді, і відразу кидається до Арінки. Та притискається до неї всім тілом, забувши про всіх навколо. От тут якось навіть ревнощі вмикаються. 

— Як ти? Що ти там робила біля тих собак? — обмацуючи дитину питає Діана. 

— Погладити хотіла, — відповідає мала. 

— Ми їдемо в лікарню, — повідомляю я Ді. 

— Так, звісно, — вона киває. Повертається до няні: — А вас звільнено! Як можна було не услідкувати за дитиною? 

— Почекай, вона не знала про собак, — кажу я. Відчуваю провину, бо все ж мала постраждала через мене… 

— Що мені чекати? — Ді втуплює в мене свій погляд, ніби хоче перетворити мене на камінь. — Вона не впоралась з своїми обов'язками! Буде по моєму! — вичікує мого рішення з таким виглядом, наче вже все і так ясно. Але не ясно. Чому я маю діяти по чиїсь указці?