20 Руслан

Впиваюсь цим поцілунком, ніби намагаюсь випити її до дна. Поцілунок солоний від її сліз. Оголена шкіра плечей діє на мене, як червона тряпка на бика, і я стискаю її в обіймах ще сильніше. Моя. Ді завжди буде тільки моя. 

Вона упирається сильніше. Прикусює мені губу, поцілунок набуває металічного присмаку крові. 

— Не відштовхуй мене сьогодні, — мій голос ще нижчий, ніж зазвичай, я торкаюсь губами її шиї біля вуха. 

— З глузуду з’їхав, Аріон? — її тендітні руки лежать у мене на грудях, вона впирається, не стримуючи сльози. — Пусти! Бо буду кричати! 

— Ти сама себе обманюєш, Ді, — я зазираю їй в очі. 

— Я тобі не іграшка на ніч! Чуєш? Не треба мене вмовляти, вішати локшину на вуха. Я знаю, чим це закінчується! — вона все ж звільняється з мого захвату. Очі палають гнівом і десь та їх глибині бочу гарно прихований біль. Але від мене не сховаєшся. 

— Закінчується в ліжку мого брата? — хмикаю я. Бо ж саме так у нас все закінчилось минулого разу. Саме вона була винна, не я. 

— Бовдур! — маленька долонька злітає вгору і… я перехоплюю її, тримаю за запʼясток і дивлюсь на неї. 

— Дурепа, — видихаю в губи. 

— Ненавиджу! — каже вона. Вся кров в цю мить відливає від її обличчя. Наче Ді сама злякалась того, що сказала. — Пусти мене, Руслане, — шепоче вона. — Хіба не бачиш, як мені боляче? 

— Я відпущу, — я все ще тримаю її, і додаю пошепки: — Але ти сама прийдеш, чуєш? Сама, — і відпускаю її. 

Вона мить пропікає мене поглядом. А потім вибігає з кухні, на ходу кутаючись в халат. Занадто тендітна і беззахисна. Вперта до неможливого. Я ж відчував, як її тіло реагує на мене. Вона спалахнула, мов іскра. Але поводиться при цьому так, наче це я винний. Невже в ній справді залишилась одна ненависть? 

Тільки за що? За те, що вона сама мене зрадила?

Злий і на себе, і на неї, йду нагору. Намагаюсь скинути напругу, але душ зовсім не допомагає. Вода дратує ще більше. Мені не стає краще. На емоціях розтрощую дзеркало кулаком так, що по руці течуть цівки крові. Спалах болю, до речі, таки допомагає і відволікає мене від її образу. 

Хочеш ненавидіти — ненавидь! Да пішло воно все…

***

Зранку вона так і не спускається на сніданок. Навіть малу сюди не пустила, я ж знаю, що Аріна в такий час вже не спить. 

Кладу на стіл конверт з тим, що обіцяв, і йду.

На роботі нарешті вдається відволіктись, справ все ще багато, та й з землею проблему так і не вирішили. 

Тим паче, готується велика гра, найбільша в сезоні. Багатії з усієї країни приїдуть на цю гру і будуть програвати тут свої статки, а я буду на це дивитись. Ну, і не тільки дивитись. Бо всі ці гроші залишаться тут. Або принаймні, більшість з них. 

На наступному тижні у мене має бути зустріч з Вороном, а до того треба розібратись з бандою на байках. 

Викликаю Вову. Через кляту Ді я забив на все, навіть на бізнес. Так далі не має продовжуватись.

Вова приїжджає за півгодини. 

— Ну що там з шайкою? — питаю дещо нетерпляче. 

— Ми спіймали одного з них, — радує новинами Вова. — Хочеш поговорити з ним? 

— Так, хочу, — я киваю. — Поїдемо зараз же. Мені не терпиться з цим розібратись.

Полоненого тримають на одному з порожніх складів, який належить нашій родині. Тут все довлі запущено, люди з міста навряд чи сюди заїдуть, що тільки сприяє нашому бізнесу. 

Заходжу в сире бетонне приміщення. І відразу бачу якусь ледве схожу на людин купу. 

— Давид з ним вже говорив, — повідомляє охоронець. — Сказав, не варто відволікати вас від справ. Але так нічого й не випитав…