19 Діана

Втекти від довбня виявилось дуже просто. Він не дуже й напружувася, слідкуючи за мною. Тож  я вийшла  в туалет, а Артем курити на вулицю. А вже за три хвилин ми зустрічались біля задніх дверей кафешки. А поітм прросто дременули через дорогу, в підїзд одного з будинків. Там перечекали трохи, спостерігаючи з сьомого поверху, як машина охорони кудись відʼїхала від кафе. 

І спокійно спустились назад, та пішли в парк. Телефон я завчасно вимкнула. 

Хто ж знав, що моя витівка так взбісить Аріона? Примчав, чорний мов хмара. 

Я б посперечалася з ним. У мене на язиці крутилось стільки слів… Але я їх засунула поглибше. Не варто смикати тигра за вуса. 

І трималась майже увесь час відсторонено. В голові купа думок. Якщо він так помішався на безпеці, то справи у нього дійсно йдуть кепсько. Що чекає нас з Аріною далі? Ми можемо опинитися в епіцентрі бандитських розбірок. 

Це Руслан звик жити на межі. Я ж прагну тільки захистити свою дитину. 

Вхджу в будинок, і відразу йду в кімнату Аріни. Біля неї Валя з книжкою. 

— Зачекались? — питаю я. 

— А що, тепер Руслан вже не буде мені читати? — чую, як питає Арінка Валю, а потім звертає увагу на мене. — Мамо, ти прийшла!

— А коли це Руслан тобі читав? — я присідаю біля ліжка малої. Вона відкидає ковдру  і лізе до мене обійматися. 

— Ну тоді коли ти заснула… Позавчора, — відповідає доня. 

— Він вже її любить, — каже тихо Валя. 

— Це нічого не значить, — відповідаю я. Уявити Аріона з дитячими казками я не можу. Питаю в Аріни: — І як у нього вийшло? Цікаво? 

— Ага, — вона киває. — Нарешті чоловічі голоси в казці. 

Я посміхаюсь. Потім беру у Валі книжку. Валя киває, прощається і йде.

— Сьогодні вовк знову буде писклявим, — кажу доньці. 

— Може, ви б з Русланом якось прочитали разом, — вона зазирає мені в очі. 

— Поговоримо про це завтра, — відповідаю я. — Зараз тобі час спати. Та і мама трохи втомилась… 

***

Заснути мені не вдається. Після всіх подій, що я сьогодні пережила. Тому накидаю халат на нічну сорочку і йду вниз. Пам'ятаю на кухні у Валі має бути мигдалевий лікер… Так, іноді я не проти пропустити келих перед сном. Інакше не засну. 

Пляшка відшукується  в шафці зі спеціями. Я наливаю собі грам п’ятдесят. Сідаю і дивлюсь на густу рідину в чарці. Треба просто чекати, поки все скінчиться. Але чому мені не вдається? 

Кроки за спиною чую раніше, ніж голос. Необертаючись знаю, хто там. По хвилі мурах на спині. 

— Пити на самоті — це алкоголізм, — він підходить близько, але не занадто, тримає деяку дистанцію, але я все одно відчуваю його позаду себе.

— Хочеш скласти мені компанію? — питаю я. 

— Ти більше не сердишся на мене? — його подих обпалює шию. Все ж підійшов ближче. Небезпечно близько.

— За що? — я забагато сержусь на нього. І одночасно не можу його ненавидіти довго. Дуже суперечливі відчуття. 

— Не знаю, за що на цей раз, — він майже торкається губами мого вуха. — Але ти завжди знаходиш якісь причини. 

— Єдина причина за яку я можу по справжньому на тебе злитися, — я повертаюсь до нього обличчям. — Це те, що ти впертий самодур, — дивлюсь йому  в очі. 

— Я переживав за тебе, — він дивиться мені в очі і робить ще один крок до мене, ми знову стоїмо майже впритул.

— Та чхати на те, що відбулось сьогодні! — мені хочеться зараз дати йому ляпаса. 

Стільки років я здихала від болю, не маючи навіть можливості з ним поговорити. А тепер він “переживав”?!

— А мені не чхати, Ді, не чхати! — він теж трохи підвищує голос. — І ти нічого з цим не зробиш!

— Стільки років було все одно! А тепер що змінилось? Ти не за мене переживаєш, а за свій бізнес і репутацію! — біль стискає горло. Йому не можна вірити зараз. 

— Ти дурепа! — він хапає мене за плечі і раптом цілує. 

А в мені все кипить від люті і невиплаканих сліз. І вони котяться зараз по щоках. І наш поцілунок виходить солоним. Я впираюсь йому в груди руками, але тільки добиваюсь того, що мій халат сповзає з плечей.