18 Руслан

Я якраз підписую черговий поточний документ, коли на мобільний дзвонять. Бачу, що це охорона Ді, і тому одразу беру слухавку:

— Що у вас? — починаю переживати ще до того, як почую, в чому, власне, справа.

— Ми втратили Діану, — каже зтурбовано охоронець. — Вона зникла!

— Що? Якого біса? — стискаю телефон в долоні. — Відстежте по мобільному! Де ви зараз? Я приїду! 

— Зараз вишлемо геолокацію, кафе “Бургер-рол”, — рапортує охоронець. — Телефон у неї вимкнений. 

— Що за дебільна назва… Ви маєте вистежити її по IMEI навіть якщо мобільний вимкнено, у вас же має бути вбитий він в ваші телефони, — кажу придурку. 

— Якийсь збій, шеф! Ми працюємо! 

— Скоро буду! 

Кидаю слухавку і швидко збираюсь. Все всередині кипить. Втекла? Куди? Чому? Я навіть не розпитав, чому вона була в дебільному "Бургер-ролі"... Про малу вони нічого не казали, значить, Ді була без доньки? Залишила на нову няню? Я думав, вона не залишить дитину в перші дні… Невже вона така безвідповідальна?

Це абсолютно не схоже на Ді. Радше сталося щось жахливе. Її викрали? Чому про те, що вона була в якійсь забігайлівці я дізнаюсь останнім? 

Злюсь, дуже сильно злюсь, що я не тримаю все під контролем. Що вона не під наглядом. Як це могло трапитись? Пишу кілька гнівних смс Вові. Що це за охорона у мене така? Як він нею керує? Був би зараз поруч, я кб особисто його відмудохав за такий проступок. 

Коли приїжджаю на місце, одразу розпитую охоронців. Виявляється, вона ще й з мужиком була, тим самим Артемом! Чорт, треба було відразу заборони їй з ним бачитись! Він наркоман! 

Пощастило їм, що на момент того, як я приїхав, вони відслідкували мобільний. Ми виїжджаємо на сигнал, вони не пішли далеко. Паркуємось за сто метрів і я йду до них. Ззаду винувато мнеться охорона. Ці двоє як ні в чому не бувало сидять на лавці і сміються з чогось. 

— Ді, якого біса? — все ж не витримую я. 

Вона злякано підводить на мене очі, обриваючи сміх. 

— А ти чому тут? — питає розгублено. 

— Я думав, тебе викрали! — вибухаю я і хапаю її за руку. — Ходімо додому! 

— Які дурниці ти думаєш! — Ді кліпає віями. — Я просто хотіла поговорити з другом без нагляду твоїх псів! 

— Без нагляду моїх "псів" будеш тоді, коли я дозволю! — я тягну її до себе.

— Гей, руки не розпускай! — втручається хлопець, такий худий, що від одного удару переломиться. 

Я десь бачив це обличчя. На фото, точно. Це Артем.

— А ти мовчи, нарик! — гримаю на нього. — І більше не лізь до Ді, ти — погана для неї компанія. 

— Аріон! Ти перегинаєш палицю! — Діана підводиться. І дивиться з викликом мені в очі. — Я не твоя власність! І… 

— Ходімо додому, — повторюю, все ще тримаючи її за запʼясток. 

— Вибач, Артеме, — вона повертається до хлопця і винувато всміхається. — Мені й справді час йти. Зізвонимось. 

Нагороджує потім мене гнівним поглядом, але не суперечить. Певно згадала, що її дитина у мене вдома. А сама вона може й не порапити туди більше, якщо буде показувати фокуси. 

Їдемо мовчки. При охороні влаштовувати розбірки ніхто не хоче. Я хоч і звик до них, але це певно буде вперше, що я сварюсь з бабою перед хлопцями. 

Коли ми виходимо з машини, вже біля будинку, я знов торкаюсь її запʼястка:

— Я переживав за твою безпеку.

— Я розумію, — каже вона. — Але мені здається, ти занадто перестраховуєшся. Кому я треба? 

— Поки ти близька мені людина, то можеш "бути треба" усім моїм ворогам, — відповідаю їй. 

— Ось саме тому я і не хотіла повертатися, — каже вона, виблискуючи своїми неймовірними очима. — Я не хочу бути “треба” всіляким покидькам. А ти не змінишся. 

— Я захищу тебе, Ді, обовʼязково, — я дивлюсь їй в очі. Все ж, вона така неймовірна, навіть в гніві прекрасна. 

— Ти від себе мене захистити не зміг….

Вона вириває свою руку і йде в будинок. Бігти за нею, чи…