17 Діана

День мене дуже вимотав. Постійно бути поруч з Русланом випробування для нервів. Мене тягне до нього. А  я не маю права цьому піддаватися. Варто один раз оступитись і ким я стану в його очах? Ще більше доступнішою хвойдою ніж раніше. 

Я розумію. Що він теж хоче мене. Але не дам йому цього. Він сам вирішив, що між нами все закінчилось. А повертатись до колишніх то те саме, що брудні труси одягати. Я так вважала завжди. 

Арінка ще мило спала в своїй кімнаті. Ремонтники приїдуть лише наступного тижня, але і зараз в її розпорядженні ціла спальня. Нехай і без квіточок на стінах. Та й думаю, ми може не затрмаємось в цьому будинку аж так довго, щоб вона звикла.

До погроз невідомих людей я теж ставлюсь скептично. Вони звісно могли якось дізнатися про випадок в басейні, але це не значить, що вони можуть потрапити в будинок Аріона. Переспавши ніч з цією думкою, я розумію, що я їм не дресерований щур, щоб бігти відразу за приманкою.  

Зранку найважливіша справа — няня Аріні. Служба безпеки Аріона вже перевірила кілька кандидатур, тож тепер і я можу проводити співбесіду. Нікому не довірю цей процес. Людина, яка буде дивитись за моєю донькою має викликати й у мене приємні емоції. 

Мені вислали на емейл резюму з агентсва, і дівчата мають приїхати з хвилини на хвилину. Я швидко снідаю, і розташовуюсь у вітальні. 

Перша з кандидаток занадто молода. Ми говоримо хвлиин десять. І хоч дівчина має гарну освіту, але я розумію, що вона занадто недосвідчена. А ще підсвідомо дратують її довгі ноги і доглянуте волосся. Сама не розумію звідки ці ревнощі, та я не хочу бачити її в своєму будинку. Без жодного сумніву відмовляю їй. 

Наступна кандидатка вже краща. Їй років сорок, у неї відмінний послужний список, рекомендації з попередніх сімей. Трохи строгий погляд. ВІдкладаю її поки що. Візьму, якщо не знайдеться ось краще. Все ж не Фрекен-бок для доньки шукаю. 

Третя моя ровесниця. Я переглядаю її резюме. Питаю про справу. А потім не втримуюсь:

— Ви заміжня? — питаю в лоб. 

— Ні, але в мене є хлопець, ми зустрічаємось, — говорить вона. 

— Ви ж розумієте, що проживати доведеться тут? — питаю я. — Як ваш хлопець до цього поставиться? 

— Він зараз на заробітках за кордоном, тому я і шукала подібну роботу, щоб не платити оренду, — відповідає дівчина. — Це проблема?

— Ні,  — ще раз дивлюсь на її скромну трикотажну сукню, відсутність пишного бюсту і зав’язане в хвіст каштанове волосся. Дуже приємна дівчина. І резюме бездоганне. Думаю, Аріні вона теж сподобається. — Думаю ми можемо вас взяти на випробувальний термін. Чекатиме завтра зранку, Катю. 

— Добре, дякую вам за довіру, — вона усміхається. — Буду рада попрацювати з вашою донечкою…

***

Згадую про Артема. Я геть погана подруга. Минуло вже декілька днів, а я лише раз йому теелфонувала. В той час, як були моменти, кол він мене виручав. Завжди був поряд. Відчуття провини гризе. Тому не відкладаю на довго дзвінок. 

— Привіт, як ти? Працюєш сьогодні? —  питаю, я ктільки він бере слухавку. 

— Привіт, радий тебе чути. Ну, десь о пʼятій вже буду вільний, — відповідає він. 

— У тебе сьогодні не добова зміна? — дивуюсь я. 

— Ні, вчора був на зміні, а сьогодні їздив під місто до батьків, зараз тільки повертатимусь, — пояснює Артем. 

— Голос сумний, — кажу я. — Хочеш можемо зустрітись ввечері? І з Аріною є кому посидіти… Прогуляємось в парку може, — розумію, що це трохи нерозважливо з мого боку, пропонувати таке. Але ми справді друзі. 

— Добре, буду радий побачити тебе, — відповідає Артем. — Я дійсно скучив.

Решту дня я на радість доньки займаюсь з нею. Ми вчимо літери, потім виходимо в парк… 

Вже пізніше я беру водія і ми їдемо в місту. Зі мною їде охронець. Мовчазний, великий і бісячий. Таке відчуття, що я під арештом. Певно, це для Руслана ходити  в супроводі двох-трьох шаф звична річ. Для мене це дуже дико. Я звикла завжди бути сама по собі.  

Я навіть імені хлопця дізнаватись не хочу. Нехай вважає мене вискомірним стервом. Та більше за все на світі я прагну свободи. 

Тож приїхавши на місце зустрічі з Артемом, я вириваюсь вперед від свого наглядача, і підходжу до хлопця. Такий худий, з сумом думаю я. Всі ці добові зміни дуже виснажливі. 

— Може підемо десь поїмо? — питаю у нього. 

— Давай, тут є хороший ресторанчик, — відповідає він і веде мене вздовж парку. Зупиняється біля якоїсь фастфудної забігайлівки, тут чисто, але все настільки старе, що я тільки сумно зітхаю. Я розумію, що Артем не мільйонер. 

 Ми займаємо столик, беремо собі по бургеру. Я не дуже голодна. Але бачу, що Артем дуже зголоднів. Їжі справді смачна. Що ж, іноді буває й так, що недорого, але цілком пристойно. 

— Як робота? — питаю у хлопця, задивившись як він жує, і підсовуючи йому свою картоплю фрі. 

— Так собі, чесно кажучи, я вимотався, — він зітхає і бере мою картоплю. — Але думаю проблема ще в тому, що тепер ми з тобою майже не бачимось, і мені сумно через це. 

— Ти можеш мені телефонувати коли хочеш, — кажу я. — Я ж не виїхала з міста. Просто обставини так скаладаються, — кивок на мого охоронця, який сидить за столиком неподалік. З таким виглядом, наче готовий зірватись на ноги і перестріляти всіх.