16 Руслан

Мене веде. Від її близькості, запаху, дотиків до її тіла. Відчувати її в своїх руках, бути так близько і не торкатись — вище моїх сил, тому я тільки притискаю її до себе. Мозок не хоче слухатись. 

— Впевнена? — шепочу на вухо, обпалюючи ніжну шкіру. Так хочеться торкнутись її губами, змусити шумно видихати повітря і губитись у відчуттях. 

— А ти хочеш, щоб я залишилась? — питає пошепки вона, ховаючи обличчя в мене на грудях. 

Чи хочу? Та я зараз ладен за це майже все віддати… 

— Хочу, — відповідаю і одразу торкаюсь губами її шиї. Солодко… Як же давно я хотів зробити це. 

ДІ здригається. Підводить до мене обличчя, зазираючи  в очі.

— Я б теж хотіла… Але ми втратили свій шанс багато років тому, — каже через силу. 

Навіщо вона зараз згадує це? Бʼє по болючому, нагадує про ту кляту зраду, яку я вже ладен був забути. Я відпускаю її. Хоче йти — хай йде. 

— Тобі треба тільки моє тіло, Аріон, — каже вона. — А мене це не влаштовує і ніколи не влаштує. 

— Я можу отримати будь-яке тіло, — я насуплююсь. — Ти нічого не розумієш. 

— Я не хочу сваритись, — вона обхоплює себе руками, мов сильно змерзла, хоча в кабінеті по-моєму навпаки занадто висока температура. 

— Я допоможу твоїй подрузі, ти отримала, що хотіла. Йди, — зітхаю. Чіпати не можна, то хай йде. 

Ді киває. Потім гордо випливає з кабінету, змушуючи погляд прикипіти до її стегон і сідниць. ТІло ниє від незадоволеного бажання. 

Чорт, ну чому я знов влип в усе це? Чому саме вона? Я злюсь і на себе, і на неї. Виходжу з кабінету і йду до себе. Треба прийняти душ і зняти цю кляту напругу… 

***

Навіть не виходжу з кімнати. Кляте тіло так підвело, а Ді відшила. Треба пересидіти цю бурю. Я забуду її, це все просто від того, що вона не моя. Мене злить те, що вона зрадила… Це не кохання. Це якась бісова одержимість однією людиною, яку  яне можу отримати прямо тут і зараз. 

Поступово емоції влягаються. Я намагаюсь відволіктися думками про бізнес. ЗАжди чудвов допомогало прочистити мізки. 

Коли чую стукіт в двері, підриваюсь з ліжка. 

— Хто там?

На порозі здається нікого немає. Потім переводжу погляд вниз і радію, що на мені одягнуті піжамні штани. Бо біля моїх ніг стоїть Аріна. В одній руці ведмедик, притиснутий до грудей. В іншій якась книжка. 

— Нам з Тедді сумно і не спиться, — каже вона пошепки. — Кімната така велика… 

— А що мама? — я зітхаю, думаю, що Ді буде нервувати, як побачить, що Аріна відійшла від неї. — Вона хіба була не з тобою?

— Вона задрімала, — каже дівчинка. — Я не хочу її будити. Мама працювала і втомилась. А у тебе світло з-під дверей було. Почитаєш нам з Тедді? 

— Так, почитаю, — киваю я. — Ходімо до тебе? 

Аріна усміхається і простягає мені свою книжку. 

Я беру книжку, а малу — за руку і веду до кімнати. Якось мені так спокійно поруч із нею. 

Ми заходимо, вона залазить під ковдру, я вмикаю нічник і розкриваю книжку. Починаю читати і дивлюсь на малу. Все ж, як вона схожа на брата… І на Ді. Вона уважно дивиться на мене, але великі карі очі поступово починають сонно кліпати. Раз, другий. Довгі вії як у Ді лягають віялами на пухкі щоки. НІколи так уважно не розглядав дітей. Але на Аріну дивитись хочеться ще і ще, при цьому в грудях виникає якесь нове, ніколи незвідане мною почуття.