15 Діана

В твоєму будинку кріт! Ось що мені хочеться йому крикнути зараз. Але тоді, боюсь, він просто замкне нас з Аріною в якійсь з кімнат, і обмежить спілкування з людьми. І я не знаю, що тоді може статись… 

Я маю спочатку бути впевненою в тому, що шантаж дійсно має під собою серйозне підґрунтя. А вже потім щось казати. 

— Ді, — він підходить майже впритул і зазирає мені в очі. Я відчуваю як важко стає дихати. Коли він так близько, пульс стрибає, як скажений. Схоже, для того, щоб звабити його, мені й зусиль не так багато треба прикласти. Принаймні, зі свого боку я вже готова… 

Але ні. Це шлях в нікуди. Я важко сковтую. І витримую його погляд. 

— Одній людині дуже треба твоя допомога, Руслане. На лікування, там все дуже серйозно… 

— І що це за людина? — він дивиться мені в очі дуже уважно. 

— Хороша людина, — кажу я. — Так стались обставини, розумієш? У тебе грошей кури не клюють, що тобі ті кілька тисяч на дорогу клініку? А для людини це питання життя і смерті. Я обіцяла допомгти, — слова ллються з мене потужним струмком. 

— Добре, я дам, — відповідає, киваючи. Але виглядає задумливим. — Скажеш, що за людина? 

— Ірина Миколаївна, мама Свєти, — я відчуваю хвилю полегшення. Іноді він мене дивує ось цим. Я вже налашутвалась на те, що доведеться благати. Я була готова заради Світлани. Бо якщо її мамі утнуть ногу це дуже погано скінчиться зважаючи на її діагноз.

— Даси контакт, я все організую, — продовжує він. — Що за хвороба? Маю знайомих лікарів різного профілю. 

— У неї діабет. Свєта багато працює, але ти сам розумієш, наш маленький бізнес не здатний покрити такі витрати… 

— Добре, розберемось, не переживай, — він торкається моєї долоні і продовжує гіпнотизувати мене очима.

Я не стримуюсь. На очах виступають сльзи, я і ривком підіймаюсь та обіймаю його. Зараз він погодився зробити дуже добру справу. 

Він обіймає мене у відповідь і починає гладити по спині:

— Ну чого ти, — каже дещо розгублено. 

Сама не знаю чого. Але від близькості його тіла я просто плавлюсь. Інстинкти кричать, що треба тікати. Що сама заганяю себе в пастку. Але ноги мов вросли в підлогу. Я не можу надихатись ним. Краду ці миті в долі. Нехай навіть так, та бути поруч з Русланом невимовне щастя, з гірким присмаком. 

До чужих людей він виявився надзвичайно добрим. Але до мене? Я не впевнена. Адже багато років навіть не згадував, що я існую. Значить, я нічого не значу для нього. В той час як для мене він був цілим світом. Обіймати його зараз це як скловату по шкірі розмазувати. Боляче. Так що я навіть дихати забулась. 

— Ді, — шепоче мені на вухо, притискаючи мене до себе. Його голос нижчий, ніж зазвичай. Я знаю, що значать ці ноти. Стільки разів я чула, як від пристрасті його голос перехоплює. Я знаю, що може послідувати за цим. І моє тіло реагує всупереч волі. Всі волоски на тілі здіймаються  вгору, табуни мурах біжать по спині, в животі розливається тепло. Жоден чоловік в світі не зміг би пробудити в мені таку хвилю бажання. 

— Я маю йти до Аріни, — видушую я з себе. Знаю, що якщо зараз не відпустить, я на своїх ватних ногах не зможу втекти.