10 Руслан

Коли ми з братом завершуємо говорити про робочі питання, він каже:

— Я піду, — Дава поглядає на двері кухні. — Робота не чекає.

— Ти реально зовсім нічого не відчуваєш до цієї дитини? — я дивлюсь на брата. 

— А що я маю відчувати? Ну бачу, що вона Аірон. Вона може бути так само моєю, як і твоєю… Чудеса іноді трапляються, і незаряджена рушниця раз на рік стріляє, — знизує він плечима. 

Я зітхаю. Памʼятаю, як хотів дитину. Мені було років двадцять, тільки з армії прийшов, дівчина була. Вона залетіла. Переконувала, що дитина моя. А потім народилось щось білобрисе, тоді, на початку нульових тести ДНК не були такі популярні, але я знайшов можливість його зробити. Звісно хлопчик був не мій. Заодно й обстеження пройшов… Лікарі сказали, що я практично стерильний. В двадцять з хвостиком про це мало думаєш. Потім вже коли гроші пішли, багато було дівчат, які мріяли мене одружити на собі, приносили тести, переконували, що діти мої. Я давав їм гроші. І більше ніколи не спілкувався. Ненавиджу коли мені брешуть. 

— Іди, — кажу коротко. Не збираюсь продовжувати розмову на цю тему, тим паче, з ним. Я думав, що пробачив його, але зараз, коли Ді тут, я знов відчуваю той сильний біль від їхньої спільної зради. 

Дава ледве не тікає з будинку. Напевно теж некомфортно себе почуває в присутності Діани. Вона на нього так дивиться часом, наче він шматок лайна. Ну, з іншого боку, він не визнав свою дитину, проігнорував, певно, вона має право так дивитися.

Потім заходить Ді і Валя, несуть таці з їжею, Валя потроху відсуває Ді від справи, розставлючи тарілки на столі. 

Є у Ді ось ця риса — вона не ставить себе вище прислуги. Завжди лізе допомогти.  

— А Аріна де? — помічаю, що малої немає поруч. 

— Десь поруч, — Ді озирається. — Аріно?! Ти де?! 

У відповідь тиша. 

Я підриваюсь з-за столу. Чомусь серце бʼється швидше. Згадую про басейн… Чи вміє мала плавати? 

— Вона вміє плавати? — питаю перше-ліпше. 

Ді стрімко блідне. І біжить в бік дверей в тренажерний зал. Він в будинку чималий, там же й басейн є, критий, з підігрівом… 

Я біжу за нею, не памʼятаю, щоб я колись взагалі так сильно хвилювався за щось. Скільки не було різних випадків, перестрілок, погроз, я завжди тримався. Мене навіть бадьорив адреналін, він нагадував, що я живий. Але зараз, коли я відкриваю двері тренажерного залу і бачу малу, яка якраз нахилилась до води, все зовсім інакше.

Від різкого звуку Аріна сіпається, маленька ніжка ковзає по бортику, і вона плюхається  уводу. 

— Аріна! — кричить Ді, в той час, як маленьке тіло камнем йде до дна. 

Я реагую швидше, ніж встигаю подумати. Кидаюсь за малою, в два кроки опиняюсь біля води і пірнаю за нею. 

Хапаю її майже одразу. Вона теж хапається за мене, брикається, їй, певно страшно. За мить ми виринаємо. 

Аріна кашляє, я витягую її на кахлі, і малу вириває у мене з рук Ді. Вона обіймає дитину, по її щоках струменять сльози. Злякана дитина вся тремтить, теж реве, одночасно кашляючи і блюючи водою. Це здається найстрашніше що я бачив у своєму житті. Моє серце в цю мить опинилось десь в пʼятах, і я вперше відчув так дику напругу в усьому тілі. 

Набираю охорону:

— Камери бачили? Чому не зупинили, придурки?! Швидку сюди негайно! 

— Був обід і… Тут ніколи не було дітей… Зараз все буде! — відповідає переляканий охоронець. 

А я беру рушники, які висять на стійці і підходжу до Аріни і Діани. Накидаю один рушник на Ді, яка вся теж мокра від того, що обіймала Аріну, а інший подаю дитині. Почуваюсь дивно. 

— Ти придурок, Аріон! Ти винен в цьому! — крізь схлипи каже вона. — Я ледве не втратила її… 

Я дійсно відчуваю, що винний. Я не подумав про подібне. 

— Ми замкнемо цю кімнату, — кажу, поклавши рушник на плечі Аріні. — Аріно, ти як? 

Її все ще трясе, але погляд направлений на мене цілком свідомий. Здається, минулось. Тепер хай ще лікарі оглянуть. Сльози Ді мов серп по серцю… Треба припинити її істерику.

— Вже все добре, — кажу, торкаючись її долоні.

— Добре було, поки тебе не було  в нашому житті, — Ді притискає малу до себе, втикаючись в її волосся обличчям. 

Я подаюсь вперед і обіймаю їх обох. Холодних, тремтячих, але мені здається, це єдине правильне, що я можу зробити в цю мить. Передати свою впевенність в тому, що все гаразд...