Розділ 5

Діана

В цьому будинку мало що змінилось. На кухні хіба що трохи обновили меблі. Болісно було тут знаходитись. 

Але я заборонила собі відчувати бодай щось. В тому числі і емоції відносно Давида. Я наразі нічого не можу змінити. Отже потрібно просто набратись терпіння і чекати. Чекати, поки ситуація зміниться. Чекати слушної миті, щоб знайти можливість забратися звідси. 

Іду на кухню з Аріною. Там хазяйнує Валя, побачившм мене, вона швидко витирає руки паперовим рушником і підходить ближче. 

— Діано! Яка несподівана радість. Руслан Михайлович не попередив, що за вечерею будете саме ви… А це? — вона осікається, перевівши погляд на Арінку. — Одне обличчя з хазяїном… 

— Аріно познайомся, це тітка Валя, — кажу я. Хоч одна людина в цьому домі бачить очевидні речі. 

— Привіт, я Аріна. Мама сказала, що ти робиш смачні вафлі, — каже вона, зацікавлено озираючись. — А де вони? Ну, вафлі…

— Секундочку, — Валя відчиняє дверцята шафки, і виймає звідти тарілку з трубочками. — От я відчувала, що вони сьогодні знадобляться! Пригощайся! — її кругле обличчя осяює посмішка. Валя одна з найдобріших людей, яких я знаю. А мені не часто траплялись добрі люди в житті, особливо після того, як мами не стало і мене направили в дитячий будинок. 

— Дякую, — мала теж усміхається, бере трубочку і одразу відкушує шматок. — Смачно! А ти тут щодня готуєш? 

— Так, така моя робота, — каже Валя. — Ти не налягай на десерт, скоро вечерю буду подавати. 

— Ма, давай завжди тут жити, — мала хапає мене за руку. 

Звісно будинок Аріона не йде ні в яке порівняння з моєю квартирою. Квартира мені дісталась у спадок від мами. Я не знаю, яке чудо там на небесах трапилось, але поки я була в дитячому будинку ніхто її у мене не відібрав. Тож у вісімнадцять років я була власницею двокімнатної квартири в тихому спальному районі. 

Ремонт ми там робили нещодавно, виходячи з мого невеликого бюджету. А в цьому будинку все буквально кричить про великі гроші власника. 

— Давай поговоримо про те, де нам жити, пізніше, — кажу я малій. 

Вона не розуміє, наскільки мені важко тут. Постійні змішані почуття до Руслана, що змушують задихатись. А ще і Давид. Його б воліла не бачити ніколи. Це через нього все сталось… А  я навіть пояснити собі не можу — як? Стільки років минуло, стільки разів я прокручувала в пам'яті всі ті події, і не могла знайти точної відповіді.  

Аріна киває, жує трубочку і роззирається. 

— Іди, прогуляйся, якщо хочеш, — дозволяю я. — Далеко тільки не відходь. 

— Добре, — вона знову киває і біжить геть. 

— Така шустра мала, — каже Валя. — Ну а ти як? Як жила всі ці роки? 

— Нормально жила, — я усміхаюсь. Розповідати, як я опинилась за бортом розкішного життя, з позитивним тестом на вагітність в гаманці замість грошей я не хотіла. 

— Але Аріна… Значить, Руслан знайшов вас? — починає розпитувати вона. — Що сталося? Чому ви тоді розійшлись тим паче, якщо ти була вагітна? 

— Він навіть думки не припускає, що дитина його, — кажу я. — А тоді… Впевнена, відправив би мене на аборт. Я рятувала свою дитину. 

— Але вони так схожі… — вона зітхає.

Валя не знає про ту історію, не знає, що трапилось, і тому їй важко зрозуміти… 

— Іноді люди не бачать очевидні речі, — кажу я. — Давай допоможу накрити на стіл. Думаю чоловіки вже поговорили про свої чоловічі справи і можна їх погодувати... 

 Руслан

Коли ми з братом завершуємо говорити про робочі питання, він каже:

— Я піду, — Дава поглядає на двері кухні. — Робота не чекає.

— Ти реально зовсім нічого не відчуваєш до цієї дитини? — я дивлюсь на брата. 

— А що я маю відчувати? Ну бачу, що вона Аірон. Вона може бути так само моєю, як і твоєю… Чудеса іноді трапляються, і незаряджена рушниця раз на рік стріляє, — знизує він плечима. 

Я зітхаю. Памʼятаю, як хотів дитину. Мені було років двадцять, тільки з армії прийшов, дівчина була. Вона залетіла. Переконувала, що дитина моя. А потім народилось щось білобрисе, тоді, на початку нульових тести ДНК не були такі популярні, але я знайшов можливість його зробити. Звісно хлопчик був не мій. Заодно й обстеження пройшов… Лікарі сказали, що я практично стерильний. В двадцять з хвостиком про це мало думаєш. Потім вже коли гроші пішли, багато було дівчат, які мріяли мене одружити на собі, приносили тести, переконували, що діти мої. Я давав їм гроші. І більше ніколи не спілкувався. Ненавиджу коли мені брешуть. 

— Іди, — кажу коротко. Не збираюсь продовжувати розмову на цю тему, тим паче, з ним. Я думав, що пробачив його, але зараз, коли Ді тут, я знов відчуваю той сильний біль від їхньої спільної зради. 

Дава ледве не тікає з будинку. Напевно теж некомфортно себе почуває в присутності Діани. Вона на нього так дивиться часом, наче він шматок лайна. Ну, з іншого боку, він не визнав свою дитину, проігнорував, певно, вона має право так дивитися.

Потім заходить Ді і Валя, несуть таці з їжею, Валя потроху відсуває Ді від справи, розставлючи тарілки на столі. 

Є у Ді ось ця риса — вона не ставить себе вище прислуги. Завжди лізе допомогти.  

— А Аріна де? — помічаю, що малої немає поруч.