8 Руслан

Я відчуваю полегшення від того, що Діана не пручається. Я впевнений, що швидко розберусь з проблемою і вони будуть в безпеці. Подумати тільки, я дійсно переживаю.

Коли ми заходимо до будинку, мала з цікавістю озирається навкруги і все розглядає. Діана тримається відсторонено. По обличчю видно втомилась, але не подає виду. Я їй не заздрю — відстрибала вона на святкуванні мов кізочка, такі вправи й тренажерний зал не треба. 

Тримає Аріну за руку, і навіть по боках не дивиться. Впевнено йде. Не вперше тут же. І знову мене всього пересмикує. Колись ми проводили в цьому будинку багато приємних митей. Я пригадую, як вона звивалась в моїх руках і, задється, не знайшлось жодного куточка, який би ми не випробували на міцність в поривах пристрасті. 

Але все це в минулому. Тепер вона просто мати моєї племінниці. 

— Ходімо до їдальні, нам мали накрити на стіл, — кажу максимально відсторонено. Тепер вона мені родичка, член родини, як і ця дитина. Але все зовсім не так, як могло б бути. 

— Я сумувала за цим місцем, — раптом каже вона, втуплюючи в мене свій погляд. 

Я думаю про те, що це місце теж за нею сумувало. Хоча, не стільки місце, скільки я сам, бо вона була моїм серцем. От тільки що було, того не повернеш, особливо після тієї зради.

— Кімнату візьмеш ту ж, я не спав в нашій спальні жодного дня після того, — кажу, коли ми вже підходимо до їдальні.

— Я тут полонянка? Чи як? — уточнює вона. 

— Гостя, — кажу я. — Гостя, але все ж я б волів, щоб всі ваші з малою переміщення були під наглядом моєї охорони. Заради безпеки.

— Валя все так само працює на кухні? — вона киває  і змінює тему. Валентина перевірена людина, і я не бачив причин її змінювати останні десять років. 

— Так, вона буде рада тебе бачити, — відповідаю, коли ми заходимо до їдальні, і раптом я помічаю за столом Даву.

Він клацає в телефоні. Але при нашій появі здіймає темну голову. І його брови злітають на лоб.

— У тебе гості? —  питає з байдужими нотками. 

— А ти що тут робиш? — я, на відміну від брата, здивований достатньо сильно, щоб це відобразилось на обличчі. Я не хотів, щоб вони бачились.

Переводжу погляд на Ді. У неї сталева витримка. Інший би не звернув уваги, як вона стиснула кулак вільної руки, чи як напружилась щелепа. Що вона зараз відчуває? Залізти б в її красиву голову, і видобути звідти всі думки. 

— Там по майбутній справі виник один нюанс, — каже Дава. — Не телефонна розмова, вирішив перед казино заїхати до тебе. Ді, чудово виглядаєш. 

Відвішує компліменти, хоч самому начхати навіть на власну дитину. Він, як і завжди, ще той цинік. 

— Не скажу, що рада тебе бачити, — каже Ді. 

— Мені що вас ще й на одинці в своєму домі залишати? — все ж не витримую я, хоча голос все ще тримаю спокійним. 

— Я піду краще привітаюсь з Валею. Ходімо Аріно, познайомлю тебе з людиною, яка пече найсмачніші у світі віденські вафлі, — Ді бере Аріну за руку, і йде в бік кухні. 

А я дивлюсь на брата. Злюсь на нього, хоча в принципі не маю. Вже пройшло багато часу з того моменту. А цей придурок навіть нічого толком не памʼятає, як і завжди. 

— Задавай свої питання і йди, — кажу не надто привітно. 

— В місті якісь зальотні хлопці, вони розтрощили авто Ворона, той звісно першими обвинуватив нас, — каже Дава. З вигляду й не скажеш, що йому не все одно. Але от тільки з Вороном у нас майбутня угода по перекупленню частини бізнесу. Я планував після цієї угоди нарешті почати більше вкладатись в легалізацію, щоб вийти з тіні повністю з часом. 

От тільки не все просто. Якщо цієї угоди не буде, я підставлю багатьох людей. І мене свої ж можуть вбити. 

— Треба знайти їхнього ватажка і розібратись, — я насуплююсь. Не люблю, коли хтось втручається в мої справи. 

— Вони всі не місцеві, — каже Дава. — Ми зараз перевертаємо місто, але кінці так і не знайшли. Тож вирішив, що тобі треба бути в курсі. Підключити губернатора? Чи поки своїми силами будемо обходитись? 

— Давай поки своїми, якщо не вийде знайти їх, то підключимо губернатора, — пропоную я. — Не гоже таких людей хвилювати зайвий раз. 

Голова ОДА може допомогти, але біда в тому, що я не хочу від нього послуг. Зависока ціна такої співпраці. 

В цю мить з кухні вибігає Арінка, в одній руці у неї закручена трубочкою вафля, яку мала намагається їсти на ходу. Вона дивться на мене, потім на Даву. 

— А як дядю звати? — питає, виблискуючи своїми гудзиками-оченятами. 

— Давид, можна Дава, — каже брат і дивиться на малу. По його обличчю зовсім не прочитати жодної емоції. Невже йому дійсно абсолютно пофіг, що в нього є донька? Вона ж дуже схожа, вилита Аріон, наша порода.

— Да-ва, — вимовляє Аріна. — А я Арінка. Ми всі будемо жити в цьому шикарному будинку? Тут можна заблукати? 

— Ні, не всі. Ви будете жити з Русланом, а я його брат, — одразу вибудовує межі він. 

— Я на Різдво просила собі тата… Тепер Руслан буде моїм татом?