1 ДІана

Сьогодні для різноманіття машини Владислава біля будинку не було. Він заїздив до мене набігами, пропонуючи то сходити в ресторан, “кабак”, як він виражався, то поїхати в заміський комплекс в сауну. Наче я йому екскортниця якась. 

Я втомилась йому пояснювати, що він мені не цікавий. Владислав на своїй БМВ вважав інакше. В його власності було кілька ларьків, він вважав себе крутим бізнесменом і не втрачав надії мене звабити. 

Я з полегшенням пройшла до зупинки, тримаючи Аріну за руку. Вона щось весело тріщала, розповідаючи про плани на день. Садочок, нова вихователька, на обід щоб був суп з фрикадельками…

Я прислухаюсь в піввуха до дитячої тріскотні. В думках у мене новий костюм оси, який ми з Світланою замовили на свято, але його все ніяк не пошиють. А день “ікс” наближається. Ми маємо розважати цілу родину якогось депутата міськради, хотілось видати нову програму, з новими костюмами. 

На автомобілі, які проїздять повз мене, я майже не звертаю уваги. Тож коли біля зупинки паркується чорний тонований “гелік”, його я теж майже не помічаю. 

Але по тілу пробігає якась хвиля тривоги. Чомусь охоплює відчуття дежавю. 

Інстинктивно міцніше стискаю руку Арінки. 

— Ай! — вона скрикує, тягнучи долоньку на себе. 

— Вибач, — кажу, не в силах стримати тривогу. 

Машина стоїть кілька хвилин, перекриваючи рух громадському транспорту. Потім відчиняються дверцята водія. Звідти виходить незнайомий мені чоловік. Марна тривога була. Я встигаю навіть відчути як наближається полегшення. 

Але зарано. Відчиняються пасажирські дверцята. І звідти виходить Руслан Аріон. 

Він майже не змінився. Наче й не було тих п'яти років, що я його не бачила. Такий же високий, красивий до чортиків, бажаний — одного погляду досить, щоб затремтіти кожною клітинкою тіла. Лише біля скронь з'явилися маленькі срібні волосинки. Але так йому навіть краще. 

Страх стискає горло сталевими лещатами. Такі люди, як Руслан, не приходять просто так. Я притискаю до себе доньку, бажаючи її заховати від цього звіра. 

Він дивиться прямо на мене. Бачу, що впізнав, бачу злість на дні карих очей. Минуло стільки років, але вона нікуди не поділась. Варто відзначити, що і я не палаю до нього теплими почуттями. Не після того, що він зі мною вчинив. Він навіть не дав мені можливості щось пояснити йому тоді. Викреслив зі свого життя, мов непотріб. Я викреслила його. А тепер він тут. 

— Все ж, це ти, — каже, підходячи ближче і безцеремонно питає: — Чия дитина? 

— Моя. Тільки моя, — видихаю я. Він не повинен цікавитись Арінкою. Але якщо він тут, то напевно вже все знає. 

— Гарний спектакль, ти ще та акторка. Що тоді, що зараз, — хмикає він, усміхаючись. 

— То навіщо приїхав? Ми поспішаємо… 

— А хто прислав фото? — він продовжує криво усміхатись. — Тільки не треба тут розпинатись, що ти нічого не знаєш. Захотіла моїх грошей? Ти ніфіга не отримаєш… Як і ця байстрючка від мого брата…

Я киваю. Слова впиваються в серце мов гострі голки. 

— А нам від тебе нічого й не потрібно, — кажу йому. — Не варто було приїздити, витрачати свій дорогоцінний час. Твоя машина заважає моєму автобусу підʼїхати — може заберешся? — не варто з ним говорити так різко. Але я не можу себе стримати. Я забагато йому колись віддала, щоб тепер вдавати з себе нечуйну стіну. 

— Ти зараз сідаєш в машину. Разом з цим, — він тикає пальцем в Арінку. — І ми їдемо до лабораторії на ДНК-тест...