14 Симбіоз

— Симбіоз, — оксамитовий голос Мавки розливається в моїй голові, мов отруйний солодкий мед. Вона вигинається, витончена й жахлива, наближаючись майже впритул. — Ти позбавлена магії, але твоє тіло... воно зберегло судини для неї. Порожній глечик, здатний вмістити мою силу. Я дам тобі магію, якої тебе позбавили, а ти винесеш мене з цієї кам'яної тюрми у своєму тілі. Ми будемо єдиним цілим, зламана леді. Ти отримаєш відплату, а я — свободу...

У її фіолетових очах спалахує згубне, заворожливе сяйво. Я відчуваю, як мої думки починають плутатися під впливом її чарів. Це не просто пропозиція — це ментальна пастка.

— Я... — намагаюся вимовити я, напружуючи рештки волі, щоб опиратися тиску.

Але Мавка не збирається чекати на доброволечу згоду.

— Твій час вичерпано! — шипить вона, і її отруйна краса спотворюється хижою оскалом.

Вона різко кидається вперед, простягаючи кігті прямо до моїх грудей, щоб силою вдертися в моє розум і тіло...

І в цю саму секунду світ навколо вибухає!

Із тріском і дзвоном кришиться затягнуте інеєм стрільчасте вікно — у приміщення разом із сніговою бурею, в стрімкому, забійному стрибку вривається величезний сірий вовк. Ерік! Він врізається в Мавку в повітрі, збиваючи її з ніг і приймаючи людську подобу на льоту, вихоплюючи загартований клинок, вкритий захисними рунами.

У той самий момент забарикадовані двері розлітаються на тріски від нищащого удару. До кабінету вдирається Зігфрід, а за ним — загін його елітних воїнів-штрафників у бойовій трансформації.

— Добити тварюку! — гримить голос Коменданта, що розлягається під склепінням, наче грім.

Мавка вищить — голосно, ультразвуково, від чого зі стелі сиплеться каміння. Вона розвертається, випускаючи клуби чорного туману, щоб вдарити по воїнах.

Але в цей виріг хаосу втручається остання, найстрашніша сила.

Браслет Асгерда на моєму зап'ясті.

Відчувши поруч концентровану магію Рохшару, присутності інших вовків та смертельний хаос, пошкоджена ланка ланцюга не просто випускає захисну хвилю. Вона вибухає.

Усі залишки закладеної в артефакт прадавньої магії Альфи, спотворені темною печаткою Галла, зриваються з ланцюга. Мою руку роздирає дикий, нелюдський біль, ніби в мої вени всліпу залили розплавлене залізо. Золоте полум'я спалахує осліплюючим спалахом, засліплюючи і воїнів, і Мавку.

Біль настільки нищівний, що крик застрягає в моєму горлі. Повітря залишає легені, підлоги під ногами більше немає.

Останнє, що я бачу перед тим, як зануритися в непроглядну темряву — це Зігфрід, який кидає меч і відчайдушно стрибає вперед, щоб підхопити моє падаюче тіло.

Тяжкий, металевий присмак крові на язиці — перше, що повертає мене до реальності.

Я повільно розплющую очі. Голова розривається від дикого, пульсуючого болю, а ліва рука від кисті до ліктя горить так, ніби її занурили в розпечену смолу. Стеля над головою не з каменя, а з сухих, перекреслених балок. Не східне крило.

Я лежу на вузькій кушетці в невеликій, просоченій запахом полину, спирту та чебрецю лазаретній кімнаті.

— Затишнись, вона отямлюється, — лунає сухий, старечий голос зовсім поруч.

Я повертаю голову. Біля ліжка стоїть сивий, похмурий дідок у закривавленому фартуху — цілитель форту. А біля вікна, схрестивши руки на грудях, запекло карбує кроки Зігфрід. Його єдине сіре око палає такою чистою, дикою люттю, що повітря в кімнаті здається важким від напруги.

Помітивши, що я розплющила очі, Комендант у два широкі кроки опиняється біля кушетки. Вона буквально нависає наді мною.

— Ти взагалі мала розум, коли туди лізла?! — від його рику дріботять склянки з зіллям на поличках. — Що ти забула в запечатаному східному крилі, Торі?! Хто тобі дав право рознущатися по території, де діє найвищий рівень загрози?! Ти вирішила накласти на себе руки чи виставити весь гарнізон дурнями?!

Його голос ріже вуха, як тупий ніж. Я важко сковтую слину, намагаючись піднятися на ліктях, але біль у руці змушує мене тихо шипнути.

— Я... виконувала наказ, — мій голос хрипкий, знівечений тошнотворним болем. — Інвентаризація... Берта відправила мене перерахувати майно.

Зігфрід різко застигає. Його оскал на мить змивається диким здивуванням.

— Берта?.. — глухо перепитує він, і його очі небезпечно звужуються. — Берта відправила тебе в запечатаний сектор?

— Пані Берта, — додаю я, дивившись йому прямо в око. — І Жустін. Вони сказали, що якщо я не піду туди рахувати матраци, то опинюся на каменеломнях. А двері за мною зачинилися магією одразу, як я увійшла.

У кімнаті нападає дзвінка, мертва тиша.

Зігфрід затикається на півслові. Усі його готові обвинувачення, вся лють за порушення статуту миттєво розбиваються об огидну, заздрісну бабську інтригу. На його обличчі ковзає тінь важкого усвідомлення: його власна коханка разом із головною господинею тилу едва не згодували дівчину астральним тварюкам через банальні ревнощі та боротьбу за вплив.

Комендант важко заплющує око, його щелепи стискаються так, що чути хрускіт кісток.

— Геть, — відрізає він, навіть не повертаючись до цілителя.

— Але, пане коменданте, їй потрібен спокій... — пробує заперечити дідок.

— Я сказав — ГЕТЬ! — рявкає Зігфрід так, що цілитель миттєво хапає свій торбинець і, задкуючи, вибігає за двері, пробурмотівши вже на порозі:

— Нічого з нею не станеться... З такою вовчою регенерацією вона вже за пару годин встане на ноги.

Двері з гуркотом зачиняються.

Зігфрід повільно повертається до мене. Слова цілителя висять у повітрі, наче важкий проклятий сувій.

Вовчою регенерацією…

Зігфрід підходить впритул. Його важка, пригнічуюча аура Альфи-штрафника тепер не просто огортає кімнату — вона вступає в дикий, резонуючий конфлікт із тим, що прокинулося в мені.

— «Дрібна контрабандистка Торі», кажеш? — його голос падає до небезпечного, льодяного шепоту. Він нахиляється до мого обличчя, спираючись руками об краї кушетки і затискаючи мене в пастку. — А тепер поясни мені, «Торі»... Як так вийшло, що в запечатане крило зайшла проста дівка з підворіття, а винесли звідти... вовчицю?