Початок

- Пам’ятаєш Люсю?

- Яку Люсю?

- Ну, Смішний, чесне слово! Людмилу!

- А… Ту… З якою ти зустрічався, ще коли ми в університеті вчились?

- Так!

- Пам’ятаю. Така красива, розумна дівчина.

- А де вона зараз?

- Тобто як?

- Ну, так … Де живе? Чим займається?

- Ну, не знаю. Треба Васю спитати, він наче недавно згадував про неї…

- Так-так. Він працює під її керівництвом.

- Ти й сам знаєш! Навіщо тоді мене питати… Що??? Вона ж наче на піаністку вчилася в училищі.

- Ось-ось. А тепер член ради директорів однієї з найбільших акціонерних компаній нашого міста. Плюс до того, має певну кількість акцій в десятках інших компаній нашої країни.

- Ого! Широко вона! Теж мені піаністка!

- Але грала вона гарно…

- Не сперечаюсь. Пальчики в неї швидкі були. Цікаво – тільки на клавішах?

- Ну, Смішний, тобі тільки одне в голові. Вже й одружився, а в голові тільки ліжко. Бідолашна Марина.

- Ти впевнений?

- Не знаю, не знаю... Так  що, дізнаєшся про неї більше? Будь ласка!

- А з чого це така цікавість?

- Менше знаєш – краще спиш! Ну що? Домовились?

- Гаразд! Спробую!

Ось така відбулась розмова між колишніми однокурсниками та найкращими друзями Артемом та Сергієм, на прізвисько Смішний, за обіднім столом, в ресторані. Вони попрощались – і поїхали кожен в свій офіс.

Артем – симпатичний, молодий чоловік, 28 років від роду, впевнений в собі, який має прекрасну роботу, шикарне авто, комфортну квартиру, і (без цього не можна, звичайно) – дівчину, Надію. Чому не кохану? Тому, що він не міг розібратись з власними почуттями. Зустрічався він з нею вже як 2 роки. Наче подобається, хоч і характер не солод, наче й красива – але трохи худа. Виникало враження, що він сам не знає чого хоче. Вже надумав одружитись на ній, але тут абсолютно випадково, серед купи старих конспектів натрапив на фото Людмили. На ньому дівчині було 18 років. Вона виглядала спокусливо, в одному рушнику, з крапельками води на плечах, розпущеним волоссям, й усмішкою на губах. Він не міг відвести погляд. Мимовільно на нього нахлинули спогади. ’’ Ну що? Тебе ще довго чекати? – спитала Люся. - Вже йду. – Артем відклав цифровик, скинув футболку і пішов до ванної кімнати. Вони провели незабутні хвилини під душем. Закінчилося все бурними поцілунками в ліжку, а потім… А потім були феєрверки кращі, ніж в Парижі біля Ейфелевої вежі. ’’

Артем добре пам’ятав цей вечір. Саме тоді, після її випускного він зробив це фото. Та їй так і не віддав. Аж ось тепер, через 6 років знайшов. Скільки часу він її вже не бачив? Багато… Та забути не може. ’’ Але ж я її не кохав. Хоча? Ні, ні не кохав я… Ну що – я? Я зробив нечесно, неправильно по відношенню до неї. Ми дружили, потім дружба переросла у щось... Цікаве щось… Але нам обом було добре. Шкода, що я так зробив. Не подумав, не розповів … поїхав. А вона? Дзвонила, питала, переживала… а потім? Просто припинила. Чому? Напевно тому, що втратила надію. Ну, ідіот, чесне слово! І ось через роки вона знову з’являється на горизонті. А вона молодець!’’ – з такими думками Артем їхав на зустріч з Надею.