Бонус 2

Ліза 

Через кілька років  

 Поїздка до міста забрала пів дня, хоча виїхала я ще на світанку. Ми приїхали в село кілька днів тому, але мені знадобилося на кілька годин змотатися назад: потрібно було підписати документи й владнати питання з постачальниками. За чотири роки мій бізнес помітно виріс. Перший шоурум я повністю відновила ще в перший рік, а потім відкрила ще два — в центрі та в новому районі. 

 У Стаса в роботі теж відбулися зміни. Його батько ще торік пропонував йому повністю перебрати на себе керування всією мережею готелів, але Стас відмовився. Він розумів, що тоді робота забиратиме весь вільний час, а наша сім'я для нього завжди була і є головним пріоритетом. У підсумку вони зійшлися на тому, що зараз ведуть справи на рівних як повноцінні партнери. Отож справ у нас обох вистачає завжди, але в нас є правило: щороку хоча б один місяць літа ми проводимо в селі, відклавши всі справи на паузу.

 Поки їхала трасою, думки мимоволі перемкнулися на решту нашої великої родини, де життя теж не стояло на місці. 

 Юля з Артемом одружилися два роки тому і зараз чекають на дівчинку. За прогнозами лікарів, пологи мають початися буквально на днях, тому Артем останні два тижні ходить сам не свій від хвилювання. 

 Мама вже остаточно облаштувалася в Парижі разом із Габріелем. Три роки тому в них народилася донька, яку назвали Хлоєю. Тепер у мене є маленька сестра, і вони намагаються прилітати до нас хоча б раз на три-чотири місяці. Син Габріеля, Алекс, поки що живе сам. Він зайнятий роботою, багато часу приділяє собі й серйозних стосунків за цей час так і не завів, хоча мама постійно намагається його з кимось познайомити. 

 Тато після розлучення з Веронікою так ні з ким серйозно й не зійшовся. Вирішив відпочити від стосунків, зайнятися собою й тепер час від часу подорожує. 

 У батьків Стаса ситуація дещо складніша. Вони вже двічі за цей час пробували зійтися. Перша спроба була чотири роки тому, майже одразу після нашого весілля, але тоді їх вистачило всього на три місяці — випливло надто багато старих образ і претензій. А от удруге вони зійшлися рік тому й цього разу вирішили підійти до цього з розумом: звернулися до сімейного психолога і поки що досі спокійно живуть разом. 

 Окремою темою залишаються Роза і дід Стаса, Юхим Миколайович. Вони зійшлися близько трьох років тому й навіть офіційно розписалися в РАЦСі, тож формально він тепер і мій дідусь. Головна проблема виникла з житлом. Юхим Миколайович категорично відмовився переїжджати до міста, заявивши, що нізащо не покине своє господарство. Роза спершу намагалася вмовити його, але швидко зрозуміла, що це марно. Проте йти жити в його стару хату вона теж не захотіла — Юхим Миколайович не дозволяв навіть стілець переставити чи штори поміняти, оскільки це був дім його батьків і він звик до кожної дрібниці в ньому. Тоді бабуся вчинила по-своєму: купила будинок прямо навпроти нього через дорогу, зробила капітальний ремонт і тепер вони спокійно живуть на дві хати.  

 Я паркую машину біля двору й виходжу на вулицю. Спека вже потроху спадає. На траві біля гойдалки Стас грає з Артуром у м'яча. 

 Син першим мене помічає. 

 — Мамо! — він кидає м'яч і біжить до мене. 

 Я присідаю й обіймаю його. Синові вже три з половиною роки, і він дорослішає з кожним днем. Останні місяці його улюблена тема — це пірати. Уся дитяча завалена кораблями та пластиковими шаблями, а вчора він чорним перманентним маркером замалював собі передній зуб, заявивши, що в справжнього пірата саме так і має бути. Відмивали ми його цілий вечір. 

 З сусіднього подвір'я якраз виходить Роза. Вона махає мені рукою й підходить ближче. 

 — Лізо, привіт. Як там справи в шоурумах. Все владнала? 

 — Так, все гаразд, звичайні дрібниці. 

 — Ну й добре. Артурчику, ходи зі мною, — кличе вона нашого сина. — Дідусь уже ввімкнув телевізор, якраз починається твій улюблений мультик. 

 — Про піратів? — уточнює малий, піднімаючи голову. 

 — Ну а як же. Пішли, поки не пропустив початок.

 Син навіть не сперечається й слухняно бере її за руку. Вони перетинають дорогу й ідуть до будинку Рози, а ми зі Стасом залишаємося на подвір'ї самі. 

 Він підходить ближче, спокійно кладе руки мені на талію й притягує до себе. 

 — Втомилася? — запитує, уважно дивлячись мені в обличчя. 

 — Анітрохи. Там дійсно були дрібниці, тож я навіть втомитися не встигла. 

 — Це добре. Бо в мене є план на вечір. 

 Стас дістає з кишені складену пов'язку. 

 — Тільки не кажи, що знову якісь експерименти, — тихо кажу я. 

 — Не зовсім. Хоча... Коротше, просто довірся мені й заплющ очі. 

 Я дозволяю зав'язати собі очі. Стас бере мене за руку й повільно веде через подвір'я. Я чую сухий шелест трави під ногами, потім скрип старих дерев'яних дверей і відчуваю прохолоду. Пахне висушеними травами й деревом. 

 Він знімає пов'язку. Ми стоїмо в дідовому сараї. Піднімаю очі й завмираю: на сіновалі розстелений м'який плед із кількома подушками, по боках розвішані дрібні гірлянди, які м'яко освітлюють все навколо, а поруч стоїть невелика ваза з польовими квітами. 

 Я одразу згадую нашу першу поїздку сюди чотири роки тому. Стас тоді пожартував, що в хаті немає достатньо великого ліжка для нас двох, і в результаті ми цілу ніч спали тут. Я тоді страшенно злилася на нього, а зараз згадую це зі сміхом. 

 Стас підходить зі спини, кладе підборіддя мені на плече й спокійно говорить: 

 — Сьогодні рівно чотири роки відтоді, як ми помирилися. 

 «Ага, помирилися, а наступного ж дня знову посварилися», — думаю про себе, але вголос про це не кажу, щоб не псувати момент. 

 — Ти реально пам'ятаєш цю дату? — повертаюся до нього. 

 — Звісно, пам'ятаю. Завдяки тому дню в нас з'явився Артур. І тепер, через чотири роки, я хочу все повторити, бо дуже хочу ще й доньку. Хоча ще один син теж  круто. То що скажеш? 

 Я дивлюся на нього й розумію, що зовсім не проти. Навіть навпаки — я теж цього хочу.