Епілог

Зима вперше за кілька тижнів порадувала справжньою зимовою погодою. З вікна можна було побачити величезні замети. У сонячному промінні сніг сяяв особливо яскраво, і я насолоджувалась його сяйвом, уявляючи собі, як вдихну повними грудьми свіже морозне повітря… Та викину нарешті з голови всю зайву інформацію, яку вимушена була туди напхати, аби лише здати останній екзамен. Хто там казав, що студентські роки найприємніші в житті

Я не зважувалась сперечатись, але період сесії – точно не те, за чим я сумуватиму, коли нарешті закінчу університет! Могла, звісно, сісти вдома і нічого не робити, але… Я б, напевне, зовсім здуріла, якби цілими днями стирчала в чотирьох стінах. Спілкування дарувало нові емоції, навчання було шляхом до знань та майбутнього кар’єрного зростання, і мені не хотілось просто так позбутись цього всього лише тому, що я можу собі те дозволити!

– Хей, Стаська! Додому? – гукнули мене в коридорі. – Ти знову, як завжди, забираєш залікову перша?

– Поспішаю, – всміхнувшись, озвалась я та прискорила крок.

З однокурсниками я, якщо чесно, спілкувалась мало. Престижний університет, діти багатих батьків і можливість упити сесію – райдужна перспектива з не менш райдужних фільмів, що насправді перетворювалась у не найприємніший колектив, де майже ніхто один одного не розуміє.

Тим не менш, я насолоджувалась вже тим, що мала. Можливістю іноді перекинутись парою слів з ровесниками… Сходити кудись, якби мені це раптом стало цікаво. Але кількох годин перерви зазвичай вистачало, аби мене знову тягнуло в сімейне гніздо, хотілось окунутись в тепло рідного дому…

На вулиці справді виявилось холодно. Я наїжачилась, поправляючи поли свого зимового пальта, і прискорила крок, переступаючи через особливо слизькі ділянки та вибираючись з заметів. Ще зранку, коли виїжджала з дому, було куди тепліше, а тепер мене пробирало просто до кісток.

Я зупинилась на секунду, остаточно стомившись блукати серед снігових завалів, які невідомо коли хто відкидатиме. Втягнула носом повітря, відчуваючи, як в тіло впивається болюче-солодкий холод, і всміхнулась цим дивним, але приємним відчуттям. Наче народжуєшся заново, відчуваючи доторк зими…

– Стасю!

Я здригнулась, озирнулась на рідний голос і розпливлась в посмішці. Втома зникла в одну мить, і я, не думаючи про те, що нас, можливо, хтось побачить, хтось щось нам скаже, підібрала поли свого пальта та кинулась вперед, знаючи, що мене чекають такі жаркі обійми, що вони зможуть розігнати холод навіть найстрашнішої зими.

– Чого ви тут? – ледь стримуючи радісний сміх, що так і рвався на свободу, спитала я. – Ви ж мали чекати на мене вдома!

– Скучили дуже, – розплився в усмішці Олег, обіймаючи мене вільною рукою. – Подумали, що нам, може, варто забрати нашу маму… Так, сонечко?

– Мама! – залопотіла донечка, простягнувши до мене свої пухкенькі рученята, і я підхопила її на руки, притискаючи до себе.

Здавалося б, тільки кілька годин тому лишила їх вдома, лише для того, аби екзамен здати, а так неймовірно скучила…

– Ти ж повинен був їхати на якусь ділову зустріч, – всміхнулась я, косячись на Олега. – І Елю мав на маму лишити!

Донечка, підтверджуючи мої слова, зарилась в моє розпущене волосся і вперто смикала локони. Мені навіть радили підстригтись, казали, що мала зовсім змучить, але я впиралась, бо Олегові подобалось моє довге волосся. А Еля скоро стане старшою, позбудеться дурної звички намагатись зняти з мене скальп. Вона й зараз тягне вже не так сильно, хоча їй ще нема і року.

– З тим діловим партнером, Стасю, я потім зустрінусь, – закотив очі Лавров, – а от кохану дружину з екзамену забрати повинен.

Я закотила очі. Ну, дійсно, дуже зручно працювати з людиною, яка все одно щотижня зазиратиме до нас в гості, аби пограти з похресницею, а заодно і вирішить свої справи… Але ж це не причина втікати від робочих обов’язків!

Але я цього не сказала. Зрештою, бачити Алекса, коли б він до нас не приїхав, я завжди була рада, а провести з чоловіком вільний вечір хотілось надзвичайно. Я й так через сесію наполовину випала з сім’ї, а тепер могла повертатись. Тим паче, попереду два тижні канікул, на яких мене точно ніхто не смикатиме!

– Поїдемо додому? – запропонувала я, перебираючись через черговий замет та прямуючи до машини.

Я нарешті навчилась впізнавати її серед решти. Після того, як Олег змінив авто, я дуже довго до нього звикала та постійно плутала з іншими чорними машинами, що зупинялись поруч.

– Ходімо, – кивнув Олег. – Але твоя мама все одно пропонує нам свої послуги та хоче погуляти з Елею…

Я примружилась.

– І що ти мені пропонуєш?

– Ну… Можна дати можливість бабусі провести час з онучкою, – заявив Олег, усміхаючись, – і провести кілька годин наодинці. Як тобі такий варіант?

Я закотила очі. Можна подумати, ми з ним рідко буваємо вдвох! Ми взагалі нерозлучні, якщо не враховувати ті години, коли я готуюсь до сесії, а Олег сидить у себе на роботі!

Колись, намагаючись уявити, що таке сім’я з дитиною, я чомусь вважала, що жінка рано чи пізно опиняється наодинці зі своїми проблемами, а там, на фоні, зрідка пробігає чоловік, який ще й сам хоче уваги, бо ревнує до дитини…