Розділ двадцять восьмий

Тріск мотору мотоцикла став гучнішим. Вікі, керована власною злобою, знову підняла пістолет і прицілилась, збираючись закінчити розпочате.

– Ніхто, – прошипіла вона, – не має права забирати моє.

– А твоє – це що? – уїдливе питання, що прозвучало у неї за спиною, змусило жінку здригнутись. Пістолет у неї в руках підкинуло, і вона вчепилась в зброю з такою силою, наче хтось виривав ту з її рук. – Це ти про свого колишнього чоловіка так говориш? То ти його сама кинула, якщо мені не зраджує пам’ять. Або ти про гроші, які ніколи тобі не належали? А! Зрозумів! Це ти так про власну совість! То вона, на жаль, давно померла самостійно, і ніхто в її вбивстві, окрім тебе, участі не брав.

Я якось відсторонено, з подивом зрозуміла, що у мене по щоках стікають сльози. Я стояла на колінах біля Олега, наче приговорена до страти, плакала, навіть сама того не відчуваючи, а тепер, як і Вікі, повернула голову на голос.

Це був Алекс – справді він, а не якийсь привид. Він приїхав на мотоциклі, якого я раніше не бачила, в шкіряній куртці, розтріпаний та злий. Він стояв всього в кількох метрах від Вікі та не міг підійти ближче, бо Вікторія знову прицілилась і була готова вкотре натиснути на спусковий гачок. Я все ще лишалась у неї під прицілом, дарма, що вже не стояла на краю урвища.

Господи! Вона що, всіх вирішила вбити?!

Але голос Алекса, вкрадливий, заворожував, окручував Вікторію, і вона дивилась на чоловіка уже не так з ненавистю, як з дивним, протиприродним інтересом – протиприродним в першу чергу для жінки, що стоїть з пістолетом в руках і явно має намір когось пристрелити.

– Вікі, – Алекс не змовкав, очевидно, зрозумівши, що його тактика привабити до себе увагу явно працює, – ну чому ти настільки наївна? Могла б собі жити, працювати якоюсь прибиральницею… Твій колишній чоловік – я маю на увазі того, іншого, – от, уже влаштувався в пристойну контору, заробляти собі на життя фінансовим моніторингом заробляти хоче…

Я ледь зрозуміла, що мова взагалі-то йде про мого батька.

– А ти здуру за пістолет схопилась, вирішила почати нападати на людей, – Алекс зробив невеликий крок вперед. – Знаєш, є куди простіша робота, яка могла б тобі підійти. Наприклад, – він скривився, змірявши Вікі оцінюючим поглядом, – секретаркою десь. Хоча, ні, тебе б уже не взяли. Оцінюєш ти себе надто високо, а насправді ж старувата…

Вікі не витримала. В цю секунду вона видала якийсь дикий скрик і, хоч явно не планувала того робити, різко перевела дуло пістолета з мене на Алекса. Ми стояли по різні боки, і Вікі на мить завмерла, не знаючи, в кого їй цілитись, хто небезпечніший… Хоча насправді небезпека від мене була нульова, я не могла навіть встати з колін. Низ живота скрутило від болю, серце стугоніло, мов хотіло випасти з грудей, мене нудило від запаху крові, а я боялась навіть просто опустити очі донизу і подивитись на Олега, що лежав на в’ялій листопадовій траві.

Очевидно, Алекс пострілів не боявся. Вікі навіть не встигла натиснути на спусковий гачок; варто було їй відвести від мене дуло пістолету, як Вольний в один стрибок підскочив до неї та схопив мене до зап’ястя. Я почула, як закричала Вікі, немов… навіть не хижачка, а скоріше гієна, яка дуже хотіла з’їсти щось свіже, але не встигла дістатись до загнаної у глухий кут жертви.

Десь далеко завила сирена. Гучно, страшно і так пізно… Я відсторонено подумала, що ось вони, поліцейські, так, дуже вчасно…

Олег лежав на траві з широко відкритими очима. Він дихав. Я не знала, чи був він в свідомості, чи застиг в якомусь шоковому стані між цим та іншим світом, відвойовуючи секунду за секундою, але бачила тільки його залиту кров’ю весільну сорочку і власну сукню, всю червону, липку та мерзенну, бо я вимастила руки в Олеговій крові, навіть не зрозумівши, коли це сталось, і тепер витирала їх об білу тканину, намагаючись позбутись нудотного відчуття. Від свої себе навіть стало гидко, і по щоках знову покотились сльози. Дрібні солоні краплі змішувались з кров’ю. Я відчувала її солонуватий присмак у роті, і все тіло немов вивертало, але я стримувалась – не хотіла завити по-тваринячому, так, як зробила це Вікі, коли її нарешті спіймали.

– Будь ласка, – прошепотіла я, забувши про те, що відбувається довкола, не чуючи криків, не дивлячись на Вікі, що відчайдушно виривалась на свободу, не помітивши черговий постріл пістолета, може, уже й іншого. – Будь ласка, не помирай…

Олег всміхнувся. Він зробив це з зусиллям, явно долаючи біль.

Перевів на мене задурманений, але все ще живий погляд. Його карі очі були такі гарні і такі затуманені зараз, в них сяяли останні його сили, останні секунди його життя. Мені хотілось віддати йому всі свої сили, так, аби лишилось тільки на підтримання дитини у мене під серцем, але я не могла цього зробити. Знала, що я не у казці, і мій поцілунок не має чарівних властивостей, а значить, зовсім нікого не врятує.

Олег все дивився і дивився, і якоїсь миті мені здалось, що він просто осліп, змучений болем, втомлений тими всіма випробуваннями, що підкинула нам доля.

– Руки вгору! Працює поліція! – то був жіночий огук та ще одне дике виття від Вікі.

Алекс гукнув, ледь стримуючи роздратування:

– Чернявська, ти як завжди дуже вчасно!

Все це звучало десь там, далеко, в іншому всесвіті. А я зараз бачила та чула тільки Олега – і з жахом, що озивався в моєму серці розуміла, що за кілька секунд моя страшна та повна сумнівів казка закінчиться смертю головного героя. Чоловіка, без якого я більше не відчуватиму повноцінний смак життя.