Розділ двадцять шостий

Я ніколи не думала, що до весілля можна підготуватись настільки швидко. Але зараз, дивлячись в дзеркало і розглядаючи власне відображення, я прийшла до висновку, що не так це вже й складно.

Пишну церемонію хотіла мама, можливо, ще Олег. Якби ж мені не треба було дати Алексові час, аби він все дізнався, то я б попросила, аби ми просто прийшли до РАЦСу, розписались і забули про всі ці формальності, вигадані явно для того, аби люди не могли насолодитись своїми справжніми почуттями.

Так, мені хотілось стати дружиною Олега.

Але тільки при цьому я ще сподівалась бути трошечки впевненою в тому, що його наміри – не лиходійські, і він справді хоче бути разом зі мною, а не просто намагатиметься відібрати мою дитину…

Сумніви, які посіяла Вікі, дали коріння. Я переконувала себе не засмучуватись раніше, ніж потрібно, та не ридати над тим, чого не сталось, але це було не так вже й просто, як мені хотілось. Зараз, дивлячись на своє відображення у дзеркалі, я ледь тамувала істеричний сміх. Як дивовижно: я виходжу заміж і досі сумніваюсь в тому, що вчиняю правильно!

Та будь-яка нормальна дівчина вже б давно втекла!

А я нікуди не ділась. Стояла та дивилась на своє відображення у дзеркалі, знала, що за кілька годин прибуде мама, зрадіє, що я вже встигла зробити собі зачіску та надягти сукню, не потребуючи нічиєї сторонньої допомоги, а тим паче отих всіх набридливих професійних стилістів.

А далі коротка дорога, церемонія, і я стану дружиною чоловіка, якого…

Ні, я не могла прикинутись собі в почуттях до нього. Просто не могла і все. Мені хотілось, аби моє серце до всього було готовим, і ненависний черв’ячок сумнівів нагадував про те, що треба зберігати обережність. Моє життя і так далеке від райдужного та безхмарного.

Здавалося б, мама вилікувалась, а я планую вийти заміж за коханого чоловіка. Все чудово. Але Вікі, наче та змія, вже встигла нашепотіти мені на вухо слова, які не варто було чути, встигла посіяти отруту сумнівів там, куди змогла дотягтись.

Якби я була трошечки впевненішою в собі, як все було б чудово! А я не могла знайти в собі сили…

Та довіритись.

Якби спитала прямо, Олег явно б образився і сказав, що я вигадую усілякі дурниці. Знайшла, мовляв, кому вірити! От тільки ці слова не підтвердили би його невинність, якраз навпаки.

Тому зараз я дивилась у дзеркало та чекала. Навіть від нудьги роздивлялась своє відображення і сприймала цей процес наче щось заспокійливе.

Я майже не користувалась макіяжем, бо терпіти не могла відчуття будь-якого штучного на обличчі, але все одно виглядала свіжою та рум’яною. Мені достатньо було лише усміхнутись, аби образ сонячної, щасливої нареченої виглядав максимально доречно. Ось, сиджу, насолоджуюсь останніми хвилинами свободи…

Над зачіскою я не дуже-то й чаклувала, просто розпустила волосся, і воно хвилями спадало на плечі.

Гарно та дуже ніжно.

Від прикрас я відмовилась, бо ніколи їх не любила. Навіть каблучку, яку Олег подарував мені на імпровізовані заручини, зняла, бо сьогодні мала надягнути іншу. Обручку, яка остаточно зробить мене його дружиною.

Або його полонянкою, якщо в словах Вікторії все-таки було правдиве зерно.

Пишна біла сукня, яку я на себе надягнула, мені не подобалась абсолютно. Я знала, що вона мені личить, але хотіла б зовсім іншу – от тільки вагітним не так вже й легко що-небудь підібрати, ще й таке, аби не виділявся животик і ніхто не кидав погляди… Хоча, якби не оці дурні стереотипи, притому мої власні, а не чиїсь збоку, то я могла б в одній спідній білизні вийти, Олег був би не проти. Мені здавалось, він повністю довірився мені у вирішенні цього питання.

Я знову застила та подумки повернулась до слів Вікторії. Спробувала переконати себе в тому, що вона бреше.

Алекс обіцяв зателефонувати мені зовсім скоро. Сьогодні. До того, як я піду з Олегом до шлюбу. Він на наше весілля приїжджати не збирався, сказав, що йому не місце на сімейному святі, але ж зателефонувати Алексові ніщо не заважає!

Якщо він скаже, що Олег ні в чому не винний, я стану найщасливішою дівчиною на світі. І сьогодні просто піду до шлюбу з коханим чоловіком.

А якщо винний?

Якщо Вікі говорила правду?

Що мені в такому випадку робити?

Ризикнути, спробувати втекти? Чи краще прилюдно сказати все Олегові, розповісти, що мені все відомо, а тоді довго пояснювати мамі всю історію наших стосунків?

Або поводитись тихо, а зрештою сказати, що я передумала, збрехати, що злякалась і все це просто помилка…

Чи дадуть мені так вчинити?

Мої думки, які б вони не були, перервав голос, що раптом прозвучав за спиною:

– Ну привіт, моя люба.

Я різко озирнулась і, вражена, застигла. В дверному отворі стояла Вікі – та, кого я точно не чекала побачити на порозі нашого з Олегом дому.

Бачити цю жінку, що й посіяла у мене в голові сумніви і змусила боятись коханого чоловіка, мені не хотілось зовсім. Але, зіштовхнувшись з нею поглядом, я раптом відчула, що заспокоююсь і починаю приходити до висновку, що нічого у неї з Олегом після семи років розлуки навіть близько бути не могло.