Розділ двадцять четвертий

В цьому році жовтень був сонячним та дуже жарким. Навіть під кінець місяця він все ще не віддавав правління листопадові, а заливав сонячним промінням золотаве листя, радував теплом та дозволяв насолоджуватись цими осінніми м’якими днями.

Раніше я ненавиділа осінь, бо саме восени захворіла мама. Але зараз, дивлячись на те, як вона усміхалась та кружляла довкола столу на вулиці, розставляла тарілки зі стравами, я відчувала, що починаю поступово закохуватись у цю пору року.

Мама з Анатолієм Ігоровичем приїхали до нас в гості, напевне, вже втретє – закривати сезон пікніків. Так, здавалося б, кінець жовтня – не найкращий період, коли можна накривати стіл на природі, але у нас на задньому дворі була чудова альтанка.

Нова. Бо стару я знищила з воістину варварським задоволенням. Ми спеціально замовили таку, щоб вона нічим не нагадувала попередній варіант. Адже тоді все також почалось на пікніку, і всі згадки про «сімейну вечерю» робили мені боляче.

Я старалась відгородитись від всього, що могло змусити мене нервувати. Робила це дуже старанно, маючи намір поберегтись і нікому не дозволити зіпсувати мій настрій.

Всередині будинок також було не впізнати, як і зовні, бо Олег винайняв спеціальних працівників, аби вони змінили фасад будинку. Цей новий вигляд радував мене в першу чергу тому, що тепер я могла повноцінно відчувати себе господинею цього місця, більше не озиралась на минуле і не повинна була згадувати про те, як та-кого-я-ніколи-не-згадую заправляла в будинку моїх батьків. Не знаю, як я вмудрилась виштовхати це все з пам’яті геть, лишивши тільки два періоди цього будинку: той, коли тут хазяйнувала моя мама, ще життєрадісна, щаслива та здорова, і той, коли вже я стала господинею у цьому великому порожньому будинку, в якому більше не було місця для штату прислуги – навіщо? Може впоратись і клінінгова служба, поки мене не буде вдома, і можна не стикатись зі сторонніми людьми, не ловити на собі зайві неприємні погляди та не виправдовуватись за кожен свій крок.

Після того, як ремонт було закінчено, ми вже кілька разів зустрічались тут, правда, в основному на вулицю. Мама любила готувати, та й я також, хоч більшість рецептів за часи її хвороби ми забули. Тепер, сміючись, ми могли цілими днями стирчати на кухні та готуватись до майбутнього застілля.

Олег мамі подобався. Напевне, вона все ще була вдячна йому за те, що цей чоловік не дав мені скоїти жахливу дурницю, та й я раділа, що він тоді зупинив мене. З кожним днем я любила свою майбутню дитину все сильніше, от і зараз, зупинившись трохи віддалік, опустила руку на живіт та спостерігала за мамою та чоловіком, що з її лікаря так швидко став її коханим.

– Все в порядку? – Лавров підкрався так непомітно, що я здригнулась, почувши його голос.

Олег обійняв мене за талію. Я не пручалась, давно вже переставши гостро реагувати на його наближення, тільки очі закрила на мить. Мені б хотілось перестати в ньому сумніватись, але щоразу, коли він ось так раптово підходив, я згадувала про всі причини не довіряти йому частіше, аніж про приводи просто бути поруч з ним щасливою. Моя підозріливість, звісно, потроху йшла на спад, але до повного прийняття щастя було ще далеко.

– Так, – всміхнулась я, дозволяючи торкнутись губами своєї щоки. – Все добре. Вони така гарна пара, правда?

Олег підняв голову, простежив за моїм поглядом та зітхнув.

– Так, – підтвердив він та, трошки помовчавши, додав: – а ти надзвичайно схожа на свою маму.

– Ну, – я смикнула плечем, – ми ж рідня. Так що наша схожість – це дуже логічно.

– Логічно, – погодився Олег. – Але все одно. Кажуть, якщо хочеш дізнатись, якою буде твоя дружина років через двадцять, то треба подивитись на тещу. Чула про таке правило7

Я хотіла відповісти, що моя мама Олегові все ще не теща, але прикусила язик. Мама з Анатолієм Ігоровичем жартували про щось, і вона зараз була така гарна, така молода, немов сяяла зсередини… Зараз я дала б їй не більше за двадцять п’ять. Позбувшись важкої хвороби, мама знову розквітла, наповнилась сонцем, наче камінь з душі скинула. А ще вона справді, немов юна дівчинка, закохалась.

Лишалось сподіватись, що в достойного чоловіка.

– Ну, чого ви там стоїте? – мама нарешті помітила нас з Олегом та всміхнулась ще яскравіше. – Стасенько, йди ж сюди!

Я виплуталась з Олегових обіймів, не знаючи насправді, чи хочу від нього відійти, чи бажала б зупинитись поруч та втонути в теплі його тіла. Мої почуття, які я загнала вглиб свого серця, змазані постійною сонливістю та щасливими осінніми днями, досі біли такими ж неоднозначними, хоч їх уже і притрусив пил часу та сумнівів…

Хитнувши головою, аби позбутись дурних думок, я рушила до мами і зайняла звичне місце поруч з Олегом. На вузькій лавці ми сиділи дуже близько один до одного, торкаючись випадково то колінами, то долонями, і я давно перестала здригатись від несподіванки, мені навіть було приємно. Але не настільки, аби знову проникнутись до чоловіка цілковитою довірою.

– Коли ми вже тут зібрались, – мама оглянула стіл, накритий, як завжди, досить щедро, і закусила губу, – то у мене… У нас, – вона торкнулась плеча Анатолія Ігоровича, – буде для вас одна новина.

Мама замружилась, немов готуючись до того, що я на шматки її порву за те, що вона скаже, і нерішуче промовила:

– Ми з Анатолієм вирішили побратися.