Розділ двадцять третій

Олег обрав, напевне, найкращу приватну клініку з усіх, що лише були в нашому місті. Світла будівля, гарна та позбавлена огидного запаху, що зазвичай буквально липне до шкіри. Зазвичай після лікарень мені хотілось скоріше зайти до душу і відмитись від огидного смороду, а тут пахло якимись квітами, так ненав’язливо і свіжо, щоб навіть найчутливіші пацієнтки почувались добре. Доброзичливий персонал, усмішки на обличчях медсестер і жодної буркотливої санітарки, адже коли ціна прийому в доларах, ще й така, що комусь і цілої зарплати не вистачить, клієнтів ображати не можна. Та й клієнти також інакші; ніяких тобі буркотливих нахабних тіток, всі усміхнені, успішні люди. Я підозрювала, що багато хто з цих цих молодих та не дуже жінок міг влаштувати і гірший скандал, але ж вони мають мізки та знають, що пусті сварки не сприяють досягненню успіху.

Тому усмішки вони дарували наче наперед, розраховуючи на те, що ніколи не варто псувати стосунки зі сторонніми – невідомо, як саме поверне життя. Я підозрювала, що серед клієнток тут були і такі, як моя мама, жінки, що від чистого серця дарували людям доброту та позитив, але були і такі як Вікі, що всміхались через силу, ледь стримуючи відчайдушне бажання накричати, влаштувати скандал, когось образити. Потім вони зриватимуться на медсестрах, яким, скоріш за все, заборонено сперечатись з багатими пацієнтками.

Мене це поки що не хвилювало. До пологів ще місяців сім, лягати в стаціонар, сподіваюсь, не доведеться, і я точно не шукала собі компанію серед цих вагітних жінок. Весь мій контакт з маленьким світом окремо взятої клініки обмежувався тим, що треба було перетнути коридор та постукати в двері лікарського кабінету.

Це за мене і  так зробив Олег. Молода привітна жінка, гінеколог, зустріла нас м’якою усмішкою, привіталась, назвалась Наталею Альбертівною, задала кілька загальних питань, на які я відповідала на автоматі, навіть не фіксуючи, про що мова. Огляд також пройшов немов в тумані, і я з подивом відзначила, що нормально думати мені щоразу стає все важче. Вчорашні хвилювання не минули марно, навіть запаморочення в голові так і не минулось.

Я трохи ожила, коли ми пішли на УЗД, і чомусь серце болюче стиснулось від хвилювання. Я зупинилась біля дверей у кабінет, нагадуючи собі, що боятись мені нема чого, я здорова молода жінка, а з дитиною все в порядку, кинула погляд на Наталю Альбертівну, а тоді перевела погляд на Олега.

Чомусь мені все не вірилось, що це саме він тримав мене за руку, обіймав за талію та так щиро кидався на допомогу, варто було щось попросити. Дурний голос в голові повторював, що це все брехня і нікому ні в якому разі не можна довіряти. Не можна покластись на людину, що вже одного разу кинула мене на самоті та приїхала назад лише тоді, коли раптом дізналась про дитину. Якби не цей малюк, ми б скоріше за все навіть не зустрілись ніколи.

– Я піду одна, – жестом зупинила я Лаврова, коли він зробив до мене крок. – Зачекаєш тут, добре?

– Добре, – кивнув Олег.

Його похмурий вигляд на мить стер усмішку з обличчя Наталі Альбертівни, але мене це мало хвилювало. Зараз в свідомості все займало хвилювання про дитину, дарма, що кілька днів тому я взагалі не думала про пологи. Сподіваюсь, там все добре, і моя дитина не успадкувала від моєї мами ніяких патологій. І від всіх інших родичів, яких я знати не знаю, також!

Я зайшла в кабінет у супроводі Наталі Альбертівни, привіталась з молоденькою усміхненою лікаркою і зрозуміла, що сама на аналогічний вираз обличчя не здатна. Які там усмішки! Я напружено всілась на краєчок кушетки та спробувала зосередитись на якихось нейтральних думках, аби тільки не втратити остаточно контроль над власним самопочуттям.

– Все в порядку? – лікарка торкнулась мого плеча. – У вас щось болить?

– Ні, – похитала я. – Просто відчуваю втому та сонливість останні кілька днів… Може, тиждень. Я не звертала на це уваги, бо тільки нещодавно дізналась про вагітність.

– Це горморнальна перебудова організму. Звісно ж, ми проведемо всі необхідні дослідження, аби відкинути будь-яку ймовірність патологій, – тон жінки нарешті став серйозним, позбавленим награної радості. – В цей період вам важливо багато відпочивати, не напружуватись… Ваш чоловік…

Я пропустила повз вуха все, що вона казала про Олега, тільки вимушено всміхнулась. Узистка дивилась на мене з підозрою, і я ледь стрималась, аби не закотити очі. Не вистачало тільки, аби хтось прийняв мене за жертву домашнього насилля!

– У вас зараз є якісь фактори стресу? – поцікавилась Наталя Альбертівна, доки я роздягалась та лягала на кушетку.

– Так. – кивнула я. – Сильно мама хворіла, їй за кордоном робили операцію. Я навіть думала, що затримка у мене через нерви, в лікарні, коли була у мами, втратила свідомість, зробили аналіз крові, показало, що підскочили ХГЛ…

В голові промайнула дурна думка, що вони взагалі-то не тільки через вагітність піднімаються. І тест на вагітність також міг неправильно спрацювати. Що, як я хвора, і нема насправді ніякої дитини?

Ой, що я несу! Я ж прийшла до лікаря, і мене так впевнено послали на УЗД! Просто мозок, наляканий гірким досвідом мами, уже намалював картину, як Олег просто позбудеться мене, і я з букетом хвороб впаду мамі на голову, коли вона якраз почала нормально жити.

Дурниці. Не можна таке собі прогнозувати.

– Станіславо, ви чуєте мене? – голос Наталі Альбертівни висмикнув мене з похмурих думок, і я підняла на неї погляд.