Розділ двадцять другий

Я змусила себе не плакати. Насправді мені хотілось, особливо в ті секунди, коли мама пригортала мене до своїх грудей, обіймала та шепотіла на вухо, що я будь-якої миті, як тільки в мене виникне така потреба, можу їй зателефонувати. І в будь-якій ситуації можу розраховувати на її безвідмовну підтримку!

Звісно, я могла до неї звернутись, але тільки в тому випадку, якщо буду переконана, що їй це не зашкодить. Ніколи і нізащо я не дозволю собі стати причиною маминого хвилювання. А тим паче – загострення її хвороби! Якщо поки що мені не світить жодне щастя, то хай хоч вона насолоджується власним!

Коли ми йшли, я в останню мить озирнулась на маму та посміхнулась, насолоджуючись видовищем. Те, як мама обмінювалась поглядами з Анатолієм Ігоровичем, як він обіймав її за талію… Так, напевне, саме таким чоловікам, як він, і варто довіряти.

У нього все в порядку з головою, він надійний, у нього в житті все легально і він ніколи не підставить свою жінку і не зрадить її.

От тільки йшла я не з таким, як Анатолій Ігорович, а з Олегом, з чоловіком, якому не довіряла абсолютно. Шикарного спорткару, на якому приїхав Алекс, внизу вже не було, і я зітхнула: отже, він все-таки дозволив мені самій зібрати лобом всі шашки, які я тільки забажаю.

Олег відкрив переді мною автомобіль, і я слухняно зайняла пасажирське місце, пристебнулась та просто чекала, доки він всядеться на місце водія. Дивитись на Олега мені не хотілось, тому я демонстративно відвернулась до вікна.

Чоловік потягнувся до мене, накрив мою долоню своєю, але я швиденько вивільнила її.

– Навіть не розраховуй.

– Хвилину тому, – промовив він, – ти переконувала свою матір в тому, що збираєшся побудувати зі мною щасливу сім’ю.

– Щасливу сім’ю я будуватиму зі своєю дитиною, – відрізала я.

– Так? – вигнув брови Олег. – Отже, вибачення не прийняті.

– Прийняті, – холодно відповіла я. – Можеш вважати, що я тобі вибачила, але тепер ти мені абсолютно байдужий.

Лавров нічого не відповів. Звісно, він міг звинуватити мене в брехні, і ці звинувачення навіть були б законними! Прибрехала я тільки тоді, коли сказала, що мені на нього плювати.

Мої почуття більше були схожими на хмари, що зараз клубились у нас над головами. Загримів грім, зблиснула блискавка, і, поки ми гнали містом, тікаючи від дощу, та поспішали проїхати по сухій ще трасі, я кусала губи і відчайдушно стримувала емоції, що так і кипіли в мені.

Нічого, я навчусь. Рано чи пізно все це перекипить.

Я зумію жити так, аби ніхто не здогадався, що мені погано. І Олег скоро забуде про те, як сильно я його ненавиджу.

Від кохання до ненависті один крок, а назад? Як пройти цей шлях? І чи хотіла я це зробити? Ні, поки що я мала намір грати байдужість, аби поступово і самій в це повірити, прийняти то як власні справжні почуття. Отже, я зумію не реагувати…

Можливо, я навіть насолоджуватимусь цим…

Господи, та звісно ж ні! Яке там насолоджуватись! Я збиралась мучити себе та іншу людину, хоч Олега, звісно, зараз мені шкода не було, і не сумнівалась, що жодного задоволення від своїх вчинків не отримаю. Зате я знатиму, що з моєю мамою все добре. Це найголовніше. А решта поки що не має жодного значення.

– Але ти все-таки погодилась жити зі мною в одному будинку, – промовив Олег.

– Я погодилась повернутись до дому, де прожила майже все своє життя, – заперечила я. – Але це не одне й те ж саме, хіба ти не розумієш?

– Навіщо?

Він знову загальмував біля воріт мого колишнього сімейного гнізда, натиснув якусь кнопку, дочекався, доки ворота відчиняться, і в’їхав на територію, де в кожному кущі я все ще впізнавала накази власного батька.

Тепер, щоправда, я не боялась побачити там Вікі, тому сміливо штовхнула дверцята автомобіля та вискочила назовні геть швидше за Олега. Правда, слухняно чекала його на ганку, і він, похитавши головою, спинився поруч зі мною.

– Навіщо? – знову спитав він.

– Бо якщо б я не поїхала, мама ніколи не дозволила би собі бути щасливою, – знизала плечима я. – Якщо вона знатиме, що мені погано…

– Ти могла б попросити що завгодно, – заперечив Олег. – Вічне забезпечення для неї та для себе. Окрему квартиру, зрештою!

– Квартира в мене є, а от створити ілюзію сімейного щастя самотужки я не можу, – кивнула я. – І якщо ти хочеш цю дитину…

– Я її хочу.

– То зіграєш щасливого майбутнього молодого батька, – твердо промовила я, – який чекає на народження своєї дитини. І ми прикидатимемось щасливою родиною. Але ти і пальцем мене не зачепиш і не розраховуватимеш на взаємність з мого боку. Я не проти, якщо в тебе будуть якісь коханки чи навіть постійні стосунки. Тільки, будь ласка, так, щоб це не стало відомо на широкий загал.

– А інакше що? – холодно спитав він. – Позбудешся дитини?

Я здригнулась.

– Ні, звісно, – похитала головою я. – Просто інакше те, чим я пожертвувала, просто втратить сенс.

– Я не розумію, навіщо ти все це робиш.