Розділ двадцять перший

Всередині не опинилось ані неадекватного сусіда, ані істеричок, яких прогнозував Алекс, ані дітей, що б біснувались і могли зіштовхнути зі сходів і навіть не звернути увагу на те, що випадково вбили людину. Ми піднялись на потрібний поверх без усяких пригод, хіба що довелось трохи покашляти через дим, бо хтось з сусідів вмудрився спалити картоплю з салом. Алекс поморщив ніс, відмахуючись від аромату, та прискорив крок.

– Ненавиджу, – пробурчав він, – коли люди не можуть приготувати собі навіть найелементарнішого. Руки з одного місця ростуть.

– Не у всіх є гроші на дорогі ресторани.

– Зате у всіх є здоров’я їсти перегорілу картоплю, – гмикнув він. – А лікуватись потім вони будуть приблизно ніколи.

– Ну, тобі, може, краще знати, – погодилась я, вирішивши, що розмовляти і далі про чужу спалену картоплю – це лише зайвий раз дихати тим смородом. Крім того, я просто відтягую момент повернення додому, бо не хочу знову приймати жодних важливих рішень.

Я терпіти не могла ось ці паузи в своєму житті, коли у голову лізе всяка дурня, а потім все одно треба взяти себе в руки і ніяк не показати стороннім, що мені погано. А головне, не показати мамі!

В якісь моменти хотілось просто поплакати у неї на плечі, але я себе зупиняла, бо знала, що їй не можна засмучуватись. Нервувати суворо протипоказано!

Не можна, аби мамі стало гірше.

Я зупинилась біля дверей, що вели в нашу квартиру, з сумнівом глянула на неї, не знаючи, чи дійсно хочу ризикнути та зайти, а потім, зважившись, потягнула за ручку. Було відчинено, мама явно мене чекала і знову забула ключ в замковому отворі повернути. Я зробила крок вперед, зазираючи у крихітний коридорчик, і, повернувшись до Алекса, притиснула палець до губ – вмовляла його не порушувати дивовижну  тишу.

Всередині буквально повітря тріщало від хвилювання та страху. Я розуміла, що мама за мене переживає, це було очевидно, але чомусь до того моменту, поки не опинилась в квартирі, я й не задавалась питанням, наскільки сильно вона схвильована. Тепер же у мене в голові нарешті з’явилась дуже логічна думка: я ж змусила маму страждати! Вже те, що пропала з зони доступу, могло довести її до серцевого нападу.

Мені аж важко дихати стало від розуміння, що я ледь не накоїла. Алекс же, побачивши, як я похитнулась, обережно притримав мене за руку.

– Тихше, – прошепотів він мені на вухо. – Не знаю, що ти там встигла собі надумати, але якщо ти звалишся тут з панічною атакою, то гірше буде всім, і тобі в першу чергу. Так що послухай мене, – Алекс заговорив ще тихіше, – всі нерви геть, вище ніс і спробуй просто насолоджуватись життям, що б не відбувалось довкола. Це, Стасю, єдиний спосіб справді бути щасливою.

Я кивнула, розуміючи, що він таки правий. Але тієї ж миті примиритись з його словами було геть не так просто, як я собі уявляла. І лише сказати «не хвилюйся» не допомагало.

– Дихай, – порадив Алекс. – Дихай глибше і прикинься, наче нічого поганого не трапилось. Дозволь своєму організму самому в це повірити.

Я невпевнено всміхнулась і кивнула, погоджуючись. Насправді заспокоїтись було важко, але я сподівалась, що принаймні зможу переконливо зображати власний спокій перед мамою.

Я вивільнилась з обіймів Алекса, переконавши себе в тому, що впораюсь зараз з хвилюванням і вчиню правильно, та зазирнула на кухню, хоч і так заздалегідь знала, що вона порожня. Там правда нікого не було, зате я почула приглушені голоси.

Вітальня?

Я повернулась до коридору і застигла біля потрібних дверей, прислухалась знову… Так, говорила мама з якимось чоловіком.

Хотілось вірити, що не з моїм батьком. Та я й не сумнівалась в тому, що мама ніколи не пробачить його за те, що він наговорив. Цей чоловік одного разу вже нам життя зруйнував, вдруге мама б нічого зробити йому не дозволила.

Якби я тільки ризикнула порадитись з нею з приводу Олега, може, вона б і тоді знайшла що порадити! Але я щиро боялась зайвий раз напружувати маму, мені не хотілось, аби їй стало знову гірше.

Я привідкрила двері і застигла, спостерігаючи за мамою та чоловіком, що сидів поруч з нею на дивані.

Мама була бліда та схвильована, поруч з нею – завмер Анатолій Ігорович та тримав її за руку, і цей жест був зовсім не таким, я допускав би собі лікар відносно звичайного пацієнта.

Я не стримала усмішку. Навіть будучи схвильованою, мама все одно наче розквітала, коли перехоплювала на собі погляд Анатолія Ігоровича. І зараз, спостерігаючи за ними збоку, я помітила, наскільки гарно вони виглядали разом.

Впевнена, от поруч з таким чоловіком мама справді була б щасливою! Знайомі вони вже багато років, і їх почуття, якими б вони не були, зароджувались повільно та починались із звичайної турботи, але зараз вже вийшли за її рамки. Я бачила це вже за тим, як вони підводили один на одного погляди, ледь помітно всміхались одними кутиками губ та зітхали майже в один голос. Здавалось, один з одним їх зв’язувала невидима нитка, та сама, що з’являється між людьми, коли між ними виникає щось куди більше за звичайне бажання чи звичку.

– Станіслава – прекрасна дівчина, – впевнено промовив Анатолій Ігорович, – і достатньо мудра, аби прийняти правильне рішення. Тобі не можна так хвилюватись, Алю.