Розділ двадцятий

Ключ від моєї спальні завжди лежав у мене на тумбочці. Олег справді нічого не змінював в цій кімнаті, і я не помилилась: мій порятунок був на місці. Холод металу, до якого не торкались більш ніж півтора місяці, опалив долоню, і я мимоволі здригнулась. Було важко змусити себе зібратись, але я знала: треба діяти швидко.

Я зачинила двері просто перед носом у Олега і провернула ключ в замковій щілині, насолоджуючись тихим клацанням.

Я розуміла, що десь в кімнаті має бути ще один ключ. Або, якщо йому не захочеться шукати, завжди можна вибити двері або когось викликати. Але раціональне мислення мені зрадило, просто я хотіла поставити нарешті жирну точку в наших недостосунках.

І якщо після того, що я наробила, він знову прийде за мною, тоді й поговоримо про те, що буде далі. А поки я не маю наміру обертатись. Дякую, з мене досить, я вже досить настраждалась.

Я спішно збігла вниз сходами і вискочила на вулицю. Закривати вхідні двері на ключ не стала, знаючи, що це лише затримає мене і не зупинить Олега. Зате залізла до автомобіля, забрала свою сумку і на кілька секунд зупинилась біля воріт, думаючи, як би їх відкрити, доки нарешті не знайшла потрібну кнопку.

Зовні якось по-іншому дихалось. На мене перестала тиснути жахлива атмосфера дому, що колись я вважала своїм, і я впевнено закрокувала вперед. Можна було викликати таксі, але я якось автоматом набрала номер Алекса та одразу ж збила. Досить! Він взагалі нічого мені не винен, навпаки, то я йому винна…

Скоро вже той борг буде таким великим, що я за все життя не розрахуюсь.

Я зітхнула і прискорила крок. Від гніву навіть голова паморочитись перестала, відступила нудота і я відчула себе вільною. Якщо чесно, єдиним бажанням, що у мене лишилось, було повернутись та ще раз вдарити Олега. Або хоча б дати йому ляпаса. Ніколи я не була такою кровожерливою, але це гіркувате, дивне задоволення від скоєного не відпускало мене.

Наче я нарешті помстилась.

Насправді це все означало лише одне: він досі мені не байдужий. Якби я плювати хотіла на Олега, то не поверталась би до нього подумки. Можливо, і рішення приймала би більш зважено. Вимагала б від нього гроші чи…

Та хай він горить у пеклі зі своїми грошима.

Я зупинилась, тримаючи руку на животі та прислухаючись до своїх відчуттів. На очі знову набігли сльози, та я зморгнула їх. Нема чого ридати. Я пішла зі свого минулого і тепер маю рухатись тільки вперед.

– Я сильна, – прошепотіла я. – Впораюсь. Мама ж мене якось виховала, правда? І я тебе виховаю. Без стороннього втручання.

Тепер думка про аборт здавалась дикою. Я була вдячна Олегові, що він забрав мене з тієї черги та не дав накоїти дурниць, але більше жодної допомоги від нього не потребувала. Хай горить синім полум’ям разом зі своїм домом та зі своєю Вікою, навіть якщо у них дійсно нічого не було. Мені тепер все одно, я не хочу нічого про них знати!

Я замружилась, намагаючись зібратись з силами. Було важко дихати, напевне, через спеку, і йти швидко я не могла, дарма, що силилась втекти.

– Хей, Стаська! – почулось ззаду. – Давно тебе не бачив! Це чого ти тутечки тут?

Я озирнулась і ледь стрималась, аби не кинутись геть.

Антон Гальський, сусід, з яким я і в свої роки підкорення татові не надто-то й спілкувалась, завжди вважав себе надзвичайним красунчиком. На його думку, я повинна була впасти в його обійми та приєднатись до його тусовки ще десь півтора роки тому.

На жаль. Я як зараз, так і тоді терпіти не могла блондинів з молочною кашею замість мізків.

– «Тутечки тут»? – уїдливо уточнила я. – Антоне, ти в курсі, що означають ці два слова? Якщо ні, то краще піди, звір свої знання зі словником, хоч знатимеш, що це означає одне й те ж саме…

– Півтора місяці ні слуху, ні духу. Якийсь мужик поселився, один, охорони нема, навіть баб не водить, – присвиснув Антон. – Тільки мачуха твоя…

– Навідувала? – я відчула, що мимоволі напружуюсь.

– Ну, вона намагалась.

– В якому сенсі – намагалась?

Антон закотив очі. У нас з ним якщо і було щось спільне, то це думка про Вікі. І він, і я вважали її дурною, хвалькуватою бабою, якій точно не місце в пристойному товаристві.

– Та приходила кілька разів, – протягнув Гальський. – В ворота дерлась, пробратись намагалась.

– І що він?

Мені не має бути цікаво. Мені плювати на цього чоловіка і все, що з ним пов’язано, я не хочу знати, я йому живеться…

– А сама-то як думаєш? – осміхнувся Антон.

Та ніяк я не думала. Я хотіла дізнатись відповідь, і плювати мені було, що Антон вирішить про мене після цих розпитувань. Нам з ним дітей не хрестити, я б навіть не говорила з ним зараз, якби він не знав того, що мене так цікавило.

– Та навіть не відчинив, – знизав плечима Антон. – Хоча вікна світились, отже, був вдома. Ну, вона поскавчала та й пішла. Не розумію, на що це пугало огороднє розраховувало, вона ж страшна, як смертний гріх! Ну, добре, твій татко пристарілий міг і повестись, але ж це молодий мужик!

– Так, – кивнула я, відчуваючи, як прискорюється серцебиття. – Молодий.