Розділ дев'ятнадцятий

Автомобіль зупинився біля будинку, що колись належав нашим батькам. Я з дивною ностальгією дивилась з вікна на знайомий паркан та рідні стіни, зазирала у вікна, з яких стільки років дивилась, відчуваючи себе полонянкою власного батька, заручницею ситуації, в яку потрапила через мамину хворобу.

Олег дещо змінив. Тепер не вибігав Федір, аби відчинити ворота, вони реагували автоматично, на одне натиснення кнопки в мобільному додатку. Автомобіль, шурхочучи колесами по вимощеній під’їзній доріжці, в’їхав у двір та зупинився посеред великого двору, що колись здавався мені рідним. Охорони ніде не було, і я ледь стримала здивовану усмішку – треба ж, аби він позбувся того, що здавалось звичним протягом кількох років?

– Ходімо, поговоримо, – звелів Олег, збираючись вийти з машини, але я зупинила його, тихо прошепотівши:

– Ні.

– Ні?

– Я туди не піду, – твердо промовила я. – Нізащо. – Ноги моєї не буде в домі, де Вікі вважає себе господинею. Я цього просто не витримаю. – Ти навіщо взагалі мене сюди привіз?

– Для того, щоб ми поговорили з тобою в спокійній обстановці, а не в парку при десятку свідків.

Он воно як. Він хоче, аби у нашого спілкування був тільки один свідок, ім’я якому Вікторія? Дякую, але краще я б просто втекла з парку, перед цим подряпавши йому обличчя. Або попросила б когось мене захистити. Тільки от одна біда, у мене нема близьких, здатних встати на захист. Маму не можна хвилювати, не вистачало лише, щоб вона довела себе до чергового приступу, вступившись за мене. А батько – це просто запис в свідоцтві про народження, запис, який покладає обов’язки чомусь не на нього, а на мене.

Він був би в захваті, якби я почув, що я завагітніла від Олега. Це ж така чудова можливість здерти з нього більше грошей! Поставити перед фактом, що або він платить, або нашу дитину ніколи не побачить.

Я б його позбавила цієї можливості без усяких «або».

– Я не піду до цього будинку, – тихо промовила я. – Якщо не хочеш відвезти мене назад, то можеш просто випустити і лишити в спокої, а потім ми з тобою більше ніколи не побачимось.

– І чому ти не зайдеш?

Я закрила очі.

– А що, це не очевидно?

– Ти боїшся спогадів?

Якби я боялась такої дурниці, як спогади, то давно б вже померла. І мама б також померла, вона і так стала жертвою інтриг. Ні, я просто не хотіла, аби об мене знову витирали люди типу Вікі, ті, у яких на це нема жодного права. І, можливо, сподівалась, що Олег хоч трошки мене поважає. Цього було б достатньо, аби не змушувати мене стикатись з моєю колишньою мачухою.

Я не стримала сміх, але він вийшов якимось рваним і хворобливим, наче я таким чином намагалась виплюнути всю свою образу.

Не вийшло, мені навіть гірше стало, та й впевненості в собі теж не додалось. Зайвий раз себе виставила дурепою, та й по всьому.

– Я просто не хочу бачити твою наречену, – нарешті чесно прошепотіла я. – Бо це якось непорядно, приводити в будинок до жінки, яку кохаєш, дівчину, що випадково від тебе залетіла. Тобі так не знається? Чи я надто високої думки про твою свідомість?

Лавров здивовано глянув на мене, і на його губах заграла здивована, повна сумнів, розгублена посмішка. Він помовчав трохи, тоді невдоволено гмикнув.

– Жінка, яку я кохаю? – перепитав Олег. – Наречена? Стасю, що за дурниці ти кажеш?

Я спробувала всміхнутись, хоча збоку це більше нагадувало нервовий тік. Усмішка так і лишилась однобокою, я не була здатна продемонструвати правдоподібну емоцію.

– Ну як же, – прошепотіла я. – Ти привіз мене до свого дому, де, очевидно, плануєш жити зі своєю майбутньою дружиною. Вона, думаю, також тут лишилась. Скажи, – я кинула на нього повний виклику погляд, – не огидно спати з Вікі в тому ж ліжку, в якому вона валялась з моїм батьком? Чи твої почуття пережили стільки випробувань, що це для них просто незначуща дурниця?

Олег повільно повернувся до мене, і в його очах застигла справжня суміш образи та злості, наче він не розумів, як мені взагалі все це могло прийти в голову. Він навіть спіймав мене за зап’ястя, але я вивільнили руку, не турбуючись про наслідки, і випалила

– Правда очі коле, так?

– Яка правда? – прошипів він. – Та що ти взагалі таке несеш?! Яка Вікі? Що вона забула в цьому домі?

– А що, – гмикнула я, – ви з Вікі ще не з’їхались? Ти всерйоз думаєш, що можеш так просто привести мене до її будинку і поговорити про долю моєї вагітності? Тоді ти дуже наївна і дурна людина, і я була про тебе значно кращої думки.

Я спробувала відкрити дверцята автомобіля, аби скоріше забратись геть з цього двору і більше ніколи не повертатись, але Олег заблокував машину зсередини, і я могла лише вдарити долонями по броньованому затемненому склі, а тоді впертись в нього лобом в спробі приховати сльози, які знову покотились по щоках. Якоїсь миті я навіть зраділа, що не користувалась косметикою – ну, хоч чорних патьоків туші на щоках не буде.

Хоч щось добре.

– Це мій дім, – зронив Олег. – Отже, він ніколи не належатиме Вікі. Ніколи.

– Та невже?! – осміхнулась я. – Ти тримаєш свою колишню-майбутню на короткому повідці?