Розділ вісімнадцятий

Я заборонила мамі йти зі мною до лікарні, не хотіла, аби вона зайвий раз переживала чи відговорювала мене. Я ж з усіх сил хапалась за прийняте рішення та не хотіла шукати інший вихід.

…Звісно, спочатку треба було відвідати гінеколога, пройти огляд та переконатись, що все в порядку. Я, правда, не розуміла, навіщо це все, якщо я взагалі не хочу народжувати.

Якщо не хочу, звісно.

Але сумніви знову були відкинуті геть. Моє життя і так нагадувало справжній кошмар, не вистачало зробити його ще гіршим. Мамина хвороба, потреба в грошах… Нікому виховувати цю дитину. Я не можу випасти з реального життя.

На щастя, тут не було бажаючих вимагати, аби я звільнила місце. Навпроти мене сиділа якась молода, не старше за двадцять п’ять років, жінка, що постійно погладжувала свій округлий живіт. Термін у неї був значний, і майбутня мама усміхалась своєму ще не народженому малюкові, здригалась, коли він штовхався, щось шепотіла. Я не могла розібрати слів, але щоразу здригалась, коли вона знову трошки подавалась вперед, прикладала долоню до живота і щось говорила.

Всі інші вагітні не приваблювали моєї уваги. Я навіть не дивилась на них. А от ця, така щаслива, що буквально сяяла від щастя, здавалось, прив’язала до мене свій погляд. Я відверталась, коли вона піднімала голову, аби не здаватись надто нахабною, і зморгувала сльози, що набігали на очі. Всякий раз хотілось розридатись вголос.

Я була молодша за цю дівчину, але зараз відчувала, немов мені було років сорок, що я аж настільки на все наплювала, що була готова позбутись власної дитини аби не мати додаткових проблем. Чорт, це так звучить…

Краще б я взагалі не знала її батька. Не стикалась з ним ніколи. Краще б це був наслідок випадкового зв’язку, краще б я завагітніла від незнайомця в клубі і нічого не запам’ятала про нього. Тоді я могла б сприймати цю дитину винятково як свою, зібрала б всі сили в кулак і виростила б її самостійно. Краще жодного батька не мати, аніж такого, як мій татонько чи Олег!

Але тінь Лаврова нависатиме наді мною решту життя, і я не могла з цим миритись. А коли вдавалось відігнати подалі від себе цю невиправдану відразу до власного тіла, приходили інші, логічніші питання. Які наслідки будуть, якщо я вирішу народжувати? Як я лікуватиму маму? Мені треба працювати, а в мене за плечами два курси університету, і куди мене візьмуть, підлогу мити? Можна! А що, хіба так можна забезпечити жінку, що вимагає серйозної реабілітації, та маленьку дитину? Хіба що у фільмах! А я знаходилась в реальному житті та розуміла, що це дуже сумнівний вихід з ситуації. Крім того, не факт, що дитина після такої вагітності народиться здоровою, а лікуватиму я її як? Ідіотка, треба було триматись та не давати Олегові до себе навіть торкатись, зараз не вирішувала би цього…

Що ж, думати про своє жахливе та невідворотне рішення було не страшніше, ніж про Олега. Його ім’я тепер палило, наче клеймо. Це через нього я не могла зараз так світитись зсередини, як ця майбутня мама навпроти, не гладитиму за кілька місяців округлий живіт з такою любов’ю, не звертатимусь до малюка, наче він вже народився…

Бо я просто не лишу собі такого шансу.

Вона нарешті піднялась і зайшла до лікарського кабінету, а я з полегшенням відкинулась назад, спираючись об холодну лікарняну стіну. Мені хотілось скоріше забратись геть з цієї клініки, вибраної чи не методом тику. Може, встати і забратись геть, і ну його?

Я здригнулась і нагадала собі, що дорослі цивілізовані люди так не вчиняють, не можна безвідповідально ігнорувати похід до гінеколога. Я не можу лишити зрештою маму один на один з наслідками моєї власної дурості. Аж раптом там якась патологія? У мене чи у… дитини? Чорт, де знайти гроші на лікування?

Думки знов закрутились довкола майбутніх пологів, прогнозувати які я собі суворо заборонила. Нащо уявляти себе мамою, якщо я не планувала народжувати? Або брехала собі, що не планую. Чорт, а мені ще ж говорити з лікарем!

Хоч би не відговорювали…

Хоча, мені вистачить і мовчазного осуду, і навіть того співчуття, з яким на мене мама дивилась, коли зрозуміла, що розпитувати мене про що завгодно марно. Краще б вона на мене кричала, назвала божевільною ідіоткою і звеліла сидіти вдома!

Але ж мама мене не засуджувала, ні. Вона підтримувала, намагалась бути поруч, а подумки уявляла собі все найстрашніше, що тільки могло зі мною статись, аби я зараз збиралась позбутись дитини. Біда тільки в тому, що за півтора роки ми з нею обмінялись ролями матері і доньки, і тепер я не могла повністю довіритись тій турботі. Навіть після операції я все ще відчувала себе для мами опорою, тією людиною, що мусить підставити своє плече кожної миті, коли це буде необхідно. Я не жалілась, звикла, втягнулась. Мама ж в цьому не винна. От тільки у мене поступово закінчувались сили, і я розуміла, що скоро просто не зможу далі робити те, що робила все своє життя.

Жінка, що сиділа поруч зі мною і чекала свою чергу, кудись пішла. А за хвилину хтось сів поруч – я зрозуміла це лише за тим, що замість поганих ванільних парфумів запахнуло чимось терпким. І навіть голову не повертала, доки чужа долоня не накрила мою.

Я здригнулась від несподіванки і повернула голову. Свідомість все ще відмовлялась трактувати сигнали рецепторів, але ж тепер я глянула на нього, і помилки бути не могло. Я не забула аромат його парфумів, а тепло його тіла так само підступно притягувало мене, вело, як метелика на вогонь.