Розділ сімнадцятий

Вже коли Алекс зник за рогом, я подумала, що треба було сказати: а я б хотіла, аби він став моїм братом. Дивовижно, але я справді відчувала до нього винятково сестринські почуття. Здавалося б, як можна не мріяти про такого надзвичайного чоловіка? Та Алекс був поруч як друг…

А до Олега моє серце зараз не відчувало нічого, окрім образи і ненависті.

Так, це було нелогічно. У мене ж не виявилось жодного доказу, що він мною скористався, лише дурне передчуття, що ці стосунки би добром не скінчились. Насправді я потребувала лише того, аби він підтвердив хоч якесь своє ставлення до мене. А замість цього отримала лише тишу.

Ні, можна було спитати прямо, але Олег мені все одно правди не скаже.

І про дитину йому знати необов’язково, якщо ця дитина взагалі існує, і в аналізі ніхто нічого не накрутив.

Я піднялась в квартиру і ще кілька хвилин не зважувалась скористатись все-таки придбаними тестами. Це було марне відтягування невідворотної правди.

Я ж вже майже забула Олега! Майже змирилась з тим, що ми ніколи не зустрінемось! Я так не хотіла згадувати…

Не хотіла ятрити ще достатньо свіжі рани.

Набратись сміливості і глянути на тести після того, як я ними вже скористалась, виявилось ще складніше. Я зо дві хвилини простирчала під дверима ванної, переконуючи себе переступити поріг, тоді замружилась, дорахувала до сотні, зазирнула – і знову відвернулась. Чорт, Стасю! Ще б помолилась, чесне слово! Це все одно нічого не змінить!

Нарешті, переконавши себе в тому, що тягнути далі нема сенсу, я взяла до рук тести – і застила, наче та статуя.

– Ні, – охнула я, хоча й так розуміла, що там побачу. – Ні, ні, ні!

Дві смужки, на які я дивилась розширеними від жаху очима, не поспішали нікуди зникати. Перший, другий, третій тест – всі вони показували одне й те саме, невблаганно підтверджуючи факт моєї вагітності.

– Ні! – ще істеричніше вигукнула я і кинула черговий тест в смітник, а тоді і сама рухнула на підлогу ванної, бо ноги більше не були в силах втримати моє тіло.

Я не знала, що саме так вдарило по мені, злість чи безсилля. Ніколи досі я не мала нервових приступів, бо, будучи підлітком, боялась турбувати маму, а тепер, тихенько схлипуючи, чіплялась за своє волосся, натягуючи його до болю, і тремтіла.

Не треба було відпускати Алекса! Мені не можна було лишатись на самоті. Зараз, сидячи на підлозі і силячись хоча б розплакатись по-людськи, я розуміла, що навіть поістерити нормально не можу. Розучилась!

Один раз. Я піддалась почуттям всього один раз! Мої однокурсниці були зі своїми хлопцями, хтось мав навіть випадкові зв’язки, і що? Хоч одна з них завагітніла? Та ж ні! А я одного разу, абсолютно по-дурості…

Я була впевнена, що ми користувались контрацептивами. Але, очевидно, недостатньо якісними! Я ж настільки втратила голову тоді, що навіть не думала нічого перевіряти, я ледь розуміла, що зі мною відбувалось! Я тільки одного хотіла: бути з ним, насолоджуватись його доторками…

Та щоб йому повилазило!

Я майже до крові прокусила губу, приводячи себе до тями. Треба вмитись, заспокоїтись, зателефонувати у клініку та записатись на прийом до лікаря. Треба…

Господи, а що я робитиму, коли з животом лишусь наодинці з хворою матір’ю? Як ми роститимемо цю дитину, якщо працювати буде нікому? Чим я взагалі думала, коли дозволила до себе хоча б торкнутись? Дурепа! І бісів Олег!

Може, я б зараз накоїла якихось дурниць, аж раптом в двері подзвонили. Це змусило мене стрепенутись. Раптом мама? Може, її Анатолій Ігорович додому привіз. Дивно, що так скоро, але мало що могло статись.

Або Алекс. Може, повернувся все-таки! Хтозна. Вольний завжди був непередбачуваним. Подумав, що пішов невчасно…

Я змусила себе встати. Треба відкрити двері і при цьому не виглядати розбитою і заплаканою. Я швиденько плеснула собі в обличчя водою, витерлась рушником наспіх і, трошки вгамувавши тремтіння, поплелась відчиняти двері.

Треба було глянути у вічко, але, сказати чесно, зараз я про це навіть не подумала, поглинута похмурими думками. Доки відкривала двері, постійно поверталась думками до Олега, а тоді, побачивши, хто саме стоїть у мене на порозі, ледь вголос не повторила все те, що вертілось у мене в голові.

Бо на порозі стояв не Алекс і тим паче не мама.

На сходовому майданчику виявився мій батько.

Я ледь стрималась, щоб не позадкувати. Таточко геть не походив на ту людину, яку я наче непогано знала. Він був увесь якийсь побитий, втомлений… І так дивився на мене, що аж мороз шкірою пішов. Ні, я не планувала зараз відкрито з ним конфліктувати, мені не до того! А від батька дійсно віяло небезпекою, і я, якщо чесно, дуже зраділа, що він поняття не має, чи брала я участь в процесі його розорення.

– Привіт, дочко, – звернувся він до мене. – Впустиш?

– А повинна? – холодно поцікавилась я.

– Ну, ми ж все-таки рідна кров, – тато кинув на мене зацікавлений погляд, помовчав трохи і додав. – Я там машину внизу свою бачив.

– Мою, – виправила його я. – Мені її Алекс подарував.