Розділ шістнадцятий

Коли я відкрила очі, все довкола було огидного білого кольору. Такого лікарняного, з сірим підтоном, що викликав відразу. Я ненавиділа лікарню в якості відвідувачки, а от пацієнткою бувала дуже рідко. Ще в дитинстві, але тоді ми жили всі разом, і у тата були гроші забезпечити мені місце в елітній приватній клініці. Та й тривало це не більше кількох днів…

А от мамі він навіть не спробував допомогти. А навіщо? Він і не слухав, що тоді, аби тільки дати гроші на лікування, можна було обійтись і без операції.

Якби тато не був таким жадібним, цього всього б не сталось. Мені б не довелось допомагати Олегові, фотографувати ті документи…

Якщо, звісно, ті фото взагалі щось змінювали, а не були способом просто познущатись над наївною дурепою.

Я лежала на вузькому лікарняному ліжку. Здається, все ще була вдягнена, мені тільки розстібнули кілька ґудзиків блузки, аби легше дихати стало і комір не стискав горло. Вже так не жарило, кімната добре провітрювалась, тому я не відчувала задухи.

Стало явно краще, я тільки не могла зрозуміти, як тут опинилась.

Палата була досить простою, хоч і не бідною. Я впізнала знайомий інтер’єр лікарні, в якій бувала тисячі разів. Та ж сама трошки потріскана стеля, яку давно вже треба було трохи обновити, просте ліжко, не дуже зручне, але і не таке, що можна шию скрутити, полежавши на ньому кілька хвилин. Пальці мимоволі вчепились в просте покривало, і я мимоволі видихнула від полегшення, коли зрозуміла, що мене ніхто й не думав перевдягати та вкривати місцевою тонкою злежалою ковдрою.

Отже, нічого серйозного, і я пролежала не довго. Ті пацієнти, які затримуються на серйозний час, зазвичай приходять до тями у якихось місцевих сорочках, а до їх рук тягнеться тонка трубка крапельниці. Я ж обійшлась без стороннього медичного втручання.

Понадіявшись, що це не остання хороша новина, я обережно покрутила головою, намагаючись зрозуміти, де знаходжусь. З одного боку було ще одне пусте лікарняне ліжко, а на інший я повернутись просто не встигла, бо напружена, важка тиша нарешті тріснула, як мильна бульбашка.

– Ну, слава Богу, – почувся голос мами. – Стасю, сонечко, як ти?

Я спробувала припіднятись на ліктях, та мені на плече лягла чоловіча рука, що, судячи з білого рукава медичного халату, належала Анатолію Ігоровичу. Я розгублено зиркнула на нього, не розуміючи, що відбувається і чому мама на вигляд така схвильована.

Їй же не можна!

– Зі мною все в порядку, – видихнула я. – Правда! Може, втомилась трохи після перельоту. Мам, ти чого? Тобі взагалі хвилюватись не можна!

Я спробувала встати, але мене знову легенько притримали, не даючи навіть зрушити з місця. Погляд мами став осудливим.

– Ти загнала себе, моя люба. Тобі треба більше відпочивати. Щойно я вийду на роботу…

– Про це навіть мови бути не може! – вигукнула я. – Я здорова!

– Станіславо, – втрутився Анатолій Ігорович, – нам з Алевтиною дуже б хотілось, аби це було правдою. Але поки ми не отримаємо хоча б результати аналізу крові, я не можу гарантувати, що ситуація не повториться. Здорові молоді дівчата вельми рідко непритомніють.

– Там просто було душно, – запротестувала я.

– Стасю, – мама обережно стиснула мою долоню, – не було там душно. Тобі просто стало погано.

– Це втома після перельоту, – вперто заявила я. – Може, я ще перенервувала через сварку з тією жінкою…

– Якою жінкою? – здивувалась мама.

– Та товста така. Не знаю, як її звали…

Не могло ж мені привиділось! Я втомилась, а не втратила глузд, не могла я вигадати собі ту хамку!

– Очевидно, Ірина Степанівна просто втекла з місця злочину, – похмуро озвався Анатолій Ігорович. – Вона вічно доведе когось до нервового зриву, причепиться, а тоді втікає. Але, Станіславо, це все ще не привід втрачати свідомість.

Я поморщилась. Та мало що зі мною могло трапитись! Останніми днями я тільки й робила, що хвилювалась! Не відпочивала майже. Хіба дивина, що закрутилась голова? Духота, стрес, сварка з тією жінкою, все склалось разом, а результат трохи перелякав маму та лікаря. Але нічого, от-от я прийду в норму, більше свідомість точно не втрачатиму.

Ту кляту Ірину Степанівну тільки треба остаточно ізолювати від людей! Бо вона – як та вампірка, вчепилась в мене мертвою хваткою, спробуй не зірвися! Не дивно, що я, втомлена після переїзду, навіть знепритомніла поруч з нею. Не могла більше слухати ту бридоту, яку несла ця жінка…

Гаразд, я зараз говорю дурниці. Скоріше за все, в нормальному стані я б точно не впала посеред лікарні, хай би на мене сто чоловік кричало. Але не можна показувати мамі, що я реально погано почуваюся.

– Зі мною все в порядку, – твердо промовила я. – І хворіти мені не можна! А тобі, мамо, взагалі не треба за це турбуватись. Тобі ще на обстеження лягати, адже так, Анатолію Ігоровичу?

Та мама вже для себе все вирішила.

– Доки ми не визначимо, Стасю, що з тобою, я можу зачекати, – твердо промовила вона. – Мені треба, аби ти була здорова, а все інше – дрібниці.

– Твоє здоров’я – це не дрібниці!