Розділ п'ятнадцятий

Півтора місяці пролетіли як один день. Моя ламана німецька стала куди більш наближеною до вільної розмовної, доки я спілкувалась без кінця з маминими лікарями, а нерви, здається, перетворились на розідрану губку після довгих годин, проведених в невеликому коридорчику в очікуванні результатів. Операційний блок мигав яскравим світлом, і я молилась, вперше в житті щиро молилась, аби мама вижила, аби у хірурга не здригнулась рука, не було перебоїв з електрикою…

Все пройшло добре.

Я пам’ятала, з яким хвилюванням чекала перших результатів аналізів після операції, завмирала біля маминого ліжка, чекаючи її пробудження, і найпершого, і всіх наступних. Було дуже страшно, і моє серце щоразу, коли я бачила на моніторах показники, відмінні від норми, боязко завмирало, але… Я знала, що мама йде на поправку. За вікнами лікарні яскраво горіло літо, готуючись перетекти в не менш життєрадісну осінь. Я не хвилювалась про час, бо домовилась в університеті про оформлення академічної відпустки, треба було тільки пред’явити необхідні документи. Мені ж треба дивитись за мамою і працювати…

Я знала, що відновлю навчання, але трошки пізніше, коли все остаточно налагодиться.

Проте повертатись в країну було незвично. Я настільки звикла до порядку німецької лікарні, що переповнені людьми вулиці здавались мені справжнім чудом. Я їхала обережно, наче встигла забути, як насправді треба кермувати автомобілем, вдивлялась в кожен дорожній знак, аби випадково нічого не порушити. Мама сиділа поруч і також намагалась всотати в себе реальний світ. Правда, аварії вона не боялась, бо довіряла мені, але вперше за довгий час бачила таку кількість людей.

– Так незвично, – поділилась вона, – наче я останні два роки провела в летаргічному сні. Навіть не уявляю, як це буде – прийти додому…

– Спочатку тобі треба кілька днів провести в лікарні, – заперечила я, – а додому тільки потім! Анатолій Ігорович повинен проконтролювати, як ти відновлюватимешся після переїзду, це все не так легко! І я поняття не маю, як він дозволив нам самостійно дістатись лікарні.

– Я ж чудово себе почуваю! – всміхнулась мама. – І давно спокійно ходжу сама. А серце зовсім не болить! Стасю, ти просто перестраховуєшся.

– Я намагаюсь лишатись в здоровому глузді!

– Але ж я не маленька дитина! – мама, звісно, сперечалась не всерйоз, скоріше для того, аби розрядити атмосферу. – А хто цей молодик, що привіз тобі машину?

Я закотила очі, ледь стримавшись, аби не розсміятись.

– Це просто знайомий.

– Просто знайомий? – уточнила мама. – Просто знайомі не привозять авто. Крім того, ця машина раніше належала твоєму батькові!

– Це вже півтора місяці не так, – заперечила я. – Просто мені нікуди було машину, не лишати ж її на такий час надворі. От я і попросила Алекса приглянути, не більше того. Може, він користувався нею цей час, я ж дозволила.

Машина анітрохи не змінилась з того моменту, як я вручила Вольному ключі. Власне, я ледь змогла знайти його через соцмережі, довго перебирала імена, доки не наштовхнулась на підробну, фейкову сторінку, де він всміхався з фотографії. Відповів Алекс достатньо швидко, погодився допомогти, а потім, доки ми з мамою були в Німеччині, періодично писав, цікавився, як мама себе почуває, розповідав мені останні новини – але тільки ті, про які я питала. Насправді, я так і не змогла прикинутись на всі сто відсотків байдужою, робити вигляд, ніби мені плювати, що там відбувається з батьком.

Алекс розповів, що тато намагався повернути собі майно і навіть знайшов собі адвоката, але той послав його за кілька днів роботи, бо зрозумів, що виграти цю справу нема жодних шансів. З Вікі та Олегом Вольний ніяк не контактував, а я боялась спитати, разом вони чи ні. Алекс передбачливо не згадував про це… Або справді нічого не знав, це ж чужі для нього люди.

Власне, і я також для нього чужа, але Вольний казав, що йому подобається моя впертість.

– Він привабливий чоловік, – відзначила мама. – Аж занадто.

О так. Я помітила. Доки Алекс зустрічав нас, напевне, половина аеропорту ледь шиї не скрутила. Він, власне, навіть довіз нас до міста, а потім віддав мені ключі, і, попрощавшись, знову кудись втік. Напевне, у справах, але я не запитувала. Алекс терпіти не міг говорити про те, наскільки успішно проходять його ігри і що відбувається в його житті. Здається, він навіть соромився свого виду діяльності. Або просто розумів, що таку людину, як моя мама, будь-які відверті зізнання можуть до смерті перелякати.

Їй же не можна хвилюватись!

В будь-якому випадку, прийняти Алекса за непривабливого було неможливо. Хоч зараз він і позбувся будь-якого пафосу в своєму зовнішньому вигляді і здавався звичайною людиною, все одно притягував до себе погляди. Мама, звісно ж, звернула на нього увагу тільки через мене, але, здається, була готова схвалити такий мій вибір.

Одна біда – у нас з Алексом не було і не могло бути жодних стосунків. Хоча ми з ним були ледь знайомі, я вже відчувала, що надто обережна, аби закохатись в такого чоловіка.

Закохатись вдруге…

Мені першого разу з головою вистачило!

– Так, привабливий, – осміхнулась я. – І людина він хороша, але між нами нічого нема і бути не може.

Мама розуміюче похитала головою. Про Олега вона не запитувала, але прекрасно розуміла: якщо він не поруч, значить, ми розійшлись. Неважливо, які для цього були причини, зрозуміло тільки одне: нагадувати про нього не варто, якщо вона не бажає засмутити мене ще сильніше і загнати в депресію.